РОЗДІЛ 4 "Таня. Вигадка"

Кроки, які  наздоганяють  мене,   буквально вселяють  жах… Я  пришвидшуюсь,  майже біжу,  відчуваючи  дикий, липкий страх,  що залізною хваткою сковує душу.    Рвучко озираюсь. Темна чоловіча  фігура     з капюшоном  на  голові  також  додає швидкості,  безжально скорочуючи  метри між нами.  До багатоповерхівки залишилось  зовсім  трохи. Головне — не спотикнутись  на  підборах,  не  видавати  паніки.

Але паніка  накриває з головою.  Підступає  до горла  болючим спазмом,  мелькає  перед очима потужною  грудною  кліткою  здорованя, який таки  наздоганяє і  штовхає мене. Я  не втримую  рівноваги  та  падаю на  мокрий, засніжений  асфальт.   Руки  здираються  до крові.  Холодний  бруд вмить просочує   цупку тканину штанів й  торкається  ліктів.   Я важко  дихаю,   немов  подолала  марафонську  дистанцію.   А  темна  фігура  йде  далі, зникає,  залишаючи  свою  жертву  сам на  сам  із  найжахливішими думками.  Через кілька  секунд до мене долітає  противний,  чоловічий  голос. 

— Це маленьке попередження. 

Хто? Навіщо?

Намагаюсь  швидко  підвестись, обтруситись,  на  поранених ногах  дошкандибати  до  парадного. Адреналін  б’є  у   скроні  шаленою  пульсацією,  серце готове  вистрибнути  з грудей,  роздираючи  їх на  дві частини.

 Спрацьовує домофон і  я  нарешті потрапляю  в  добре  освітлений  під’їзд. Консьєрж,  незамінна  баба Люба,  блідніє  на  обличчі  та  кидається  на  допомогу.

— Пані Тетяно,   що  сталося? На вас  напали?  Я  зараз  викличу  медиків  і   швидку. На вас лиця  немає. 

— Не потрібно нікого  повідомляти. Я  лише  спіткнулась  і  впала. Поранення  не значні. 

— Але  вся  шуба  в  крові.

— Не переймайтесь.   Стався  маленький   нещасний  випадок. На  вулиці  підмерзає.  Будьте  обережними. 

Під  недовірливим  поглядом  ховаюсь  у  ліфт.  За  лічені  секунди дістають  чотирнадцятого  поверху,  де на маму  чекають   дві крихітки.   Няня згідно з планом  повинна   бути   ще  дві  години,  але  я не хочу  сьогодні  нікого  бачити,  окрім  синочків.  Спокійно  змиюсь  під душем, оброблю  рани  й  відправлю дівчину  додому. Вряди-годи  мені  вдасться  побути  з  дітьми  довше, ніж просто покласти  їх спати. На  скрип  ключів одразу  вибігає   гувернантка  й  з  жахом  сканує  мій  зовнішній  вигляд. Я  бачила  себе  у  дзеркалі  в  кабіні  ліфта. Світла  шуба   в  болоті,  на ній  видніються  темні  плями  крові,  обличчя  — перекошене від  переляку  й   фізичного  болю,    волосся  розтріпане,  а   на  колінах взагалі  красуються  величезні  дірки. 

— Жодних питань,  — категорично  вимовляю  працівниці. —Я  у  ванну  йду,  опісля   вільні. 

— Я  їсти приготувала,  каша  гречана  з  тушкованим м’ясом.   Дітям  манка  на вечір,  стигне  на  плиті. 

— Дякую,  — на  більше  не  вистачає  сили.    Лишаю  шубу  біля  порогу,  й  прямим  кроком  направляюсь   змивати  сліди  вечірнього  нападу. А  ще   мені слід  заспокоїтись,  й  тверезо оцінити ситуацію: хто  й  навіщо переслідує  заступника  мера. Ворогів трохи є,  але,  щоб так  у  відкрито,  коли тільки  вечір  опускається  на місто,  погрожувати  державному  посадовцю — нонсенс.

Про подію  однозначно варто розповісти Васильовичу. 

Сушу волосся,  обробляю  рани,  на кухні  п’ю валеріанку.  Настає  бажане полегшення.

Малюки   бавляться  в  дитячій. У них окрема  величезна  кімната   з  двома  колисками  та  купою іграшок.  Окрім  шаф,  я  скерувала  поставити  невеличкий  диванчик  на випадок,  коли  необхідно  спати  біля  малих. Щоправда,   заплановані  рідкісні  випадки  набрали системного  характеру. Я  сплю  на цьому  дивані й у  разі  необхідності  вночі  встаю  до  синів. 

Зупинившись  на   порозі,  прикладаю  плече   до варцаби й  милуюсь  маленьким  поколінням   Санти.  Ростислав  Денисович  і  Роман Денисович. 

Чому  Денисовичі? О, тут цілісінька  історія!   Я  мріяла  народити  сина і  назвати Денисом. А  коли   УЗД показало два  малюки,  питання стосовно по батькові  відпало автоматично.    Дениса  не маю,  зате два  Денисовичі  радують матусю  гарним  зростом  та   прекрасною  вагою. Запримітивши  мене,  обоє   на  ще  вигнутих  ніжках  кидають  на  зустріч. В оченятах  —  захват  та  щира  дитяча  радість,  на  які  спроможна   виключно  невинна  душа. 

— Мама, мама,  мама, — улюблене й  найрідніше слово  злітає  з  маленьких губеняток. 

— Мої любі,  — попри   поранені  колінна  опускаюсь  на  підлогу, обіймаю,  цілую.  Пташеня   дуже схожі  між собою:  однакова статура,  однаково  темне  волосся,  рівні  носики  і  акуратні  бровенята,  котрі  дістались  у  спадок  від татуся.  Ні, згадку  про  незнайомця  слід  відганяти  геть.  А пахнуть як! Молоком, дитинством. Мої синочки!   Пригорнувши дітей  та  пообіцявши  їм  залишатись  вдома,  відпускаю  няню.

До пізньої ночі  вожусь  з  Романом  і Ростиславом.  Ми  граємось  кубиками,   годую  їх смачною  вечерею, купаю. За турботами  час  та  тривоги   пробігають  крізь пальці.   Коли малюки  засинають, вечірні  події  з  новою  силою  таранять  мозок. 

 Приготувавши собі  чаю  з  ромашки,   забираюсь  з ногами на стілець,  який  є  моїм  улюбленим  куточком  у квартирі,  де   залюбки  мрію,  обдумую, або просто  гортаю  стрічки  у  соціальних  мережах.  Палець зупиняється  на фотографії  людини, можливо,  причетної до сьогоднішнього  нападу. Новий  забудовник вирішив  підкорити  будівельний  ринок  нашого міста.  Юридично  — він  ідеально   чистий. Жодної  афери. Будинки  здані   практично вчасно.   А  насправді його  гра  відносно конкурентів і   способи  досягнення  цілей,  далекі  від чесних.   Обмани, погрози, шантажування — на все  піде,  аби  отримати  вигідний  шматок  землі.