РОЗДІЛ 3 "Таня. Завжди заклопотана"

Особисто я  ненавиджу  кінець року. Для когось  грудень  — поріг нових сподівань,  здійснення мрій. Для  мене — шалений  темп  у формі  звітності,  нескінченних  нарад,   підбиття  підсумків,  недоліків й  шляхи їх подолання.  До речі, два  останніх  поняття, на мою думку,  придумані  штучно   високопоставленими  керівниками,  аби  їхні  підлеглі  мали чим  зайнятись.  Створили проблему  і  з нею бавимось. 

Ох,  у  мене  голова  йде обертом.  Вже  шоста  вечора,   більшість  працівників   о п’ятій  накивала  п’ятами,  а  я парюся,  парюся, парюся.  Бачте,  у  всіх діти,  котрі  потребують уваги,  турботи,  їжі,  спілкування,  перевірки  домашніх   завдань.   Про передноворічні  клопоти  взагалі  мовчу,  бо  більшість наших  з Васильовичем  підлеглих  ухитряються  на  відсутності  керівництва  оббігати всі  магазини у  радіусі  одного  кілометра, щоб потім   по закінченню  робочого  часу з тими торбами, з радістю,  що не доведеться витрачати час  на  покупки,   йти додому.    

Якось,  на моє зауваження  про  неприпустимість  відлучання  з  робочого місця,  молоденька   дівчинка  з  фінансового  відділу,  яка, мабуть,  одразу  після  університету  народила й добросовісно  відсиділа  в  домашніх  окопах  три роки,  відверто заявила,  що вона  мама,  на  її  плечах   дім,  і  мені,  не одруженій,  цього  не  зрозуміти.  Зізнаюсь,  у  серці  кольнуло. Але статус  не  дозволив  показати   слабинку. Довелось вчинити як справжній  стерві:   я    прирівняла  їхнього  начальника до  сторожового  пса, якого   наділила  одним повноваженням  — пильнувати   балакучих  представниць  прекрасної статті.  За  тиждень зразкові  господині  зненавиділи мене. Ймовірно  за  спиною   перешіптувались,  обзивали,  зате  боялись  поглянути у  моєму  напрямку й  тримали  язикаті  язики  у  належному  місці,  тобто  за  зубами.

Того  дня,  почувши  безпідставне  звинувачення,  я  вперше  плакала,  відколи працюю  в  мерії.  Образа   на саму  себе  давила  та  не  дозволяла   дихати,  тому  що вдома  на  мене  чекають два малесеньких  синочки, дві  крихітки,  два  світлих  промінчики  у  вічній  біганині  Тетяни.  Чекали  й  росли  без мами,  яка  зі  шкури  лізла  і  лізе,  щоб  забезпечити  їх всім  необхідним. Одразу  зізнаюсь,   бути  матір’ю-одиночкою,  при  цьому  будувати кар’єру,    надзвичайно  складно.  Згадувати  післяродовий  період  взагалі  не хочу.  Я  була в  декреті  рівно  два  тижні. Два тижні  і не днем більше. Порізана та змучена відправилась в офіс, бо Васильович мене потребував, бо бачив у мені свого наступника і я повинна була залишатись в русі,  на виду  у  людей,  у   своїх  майбутніх виборців. 

Хоча  інколи   здається,  що він  — мер довічно.  І коли згорять  чи впадуть   стіни  нашого   другого  дому,    шеф  сидітиме  на  попелищі  й  продовжуватиме  керувати  містом. 

О, легкий  на  згадку.   Хтось   натискає  на  дверну  ручку  й  полотно  різко  відкривається. Так  робить  тільки  мій  наставник.  Заходить  без стуку. 

— Завершуєш?  — запитує  буденним тоном  імпозантний  невисокого зросту   чоловічок, який  є  однолітком  мого  батька.  З-під насуплених брів  визирають  розумні  очі,   котрі вмить  сканують   співрозмовника.

— Хвилин  сорок  і  справлюсь.

—  Діти  знову  з  нянькою? 

Я   некрасиво   морщу  носа. Мої    синочки в  апріорі  постійно  знаходяться  з нянькою, яка  навіть з нами  проживає  у квартирі.  До чого  ця вдавана  турбота. Ми  ж обоє  прекрасно  знаємо,  що  у  нашому  професіоналізмі  немає  місця  розмовам   про  особисте.   Однак  мовчу  й  ледь помітно киваю головою. 

— Вони   вже  підросли,  скоро ставитимуть  незручні  питання,  де їхня мама.  А з часом  взагалі  почнуть  звинувачувати,  що  ти мало приділяєш уваги  вихованню,  і  відповідно   вони  мають повне право робити що заманеться.  Танечко,   можливо,  тобі  помічника  взяти? 

— Помічника?  — мої  брови  повзуть   догори.    — Мій  і  так  загнаний,  а  ще  одного  я  не  можу  взяти  на  роботу,  штатом   не передбачено. 

— Я  не  про це! — поспішно  відмахується  рукою. — Помічника  в дім, щоб  ходив  за покупками,  можливо,  відвозив  тебе  на  роботу. Врешті-решт скільки  можна  користуватися  послугами  таксі  і  чоловіка  на годину!

— Васильовичу,   за вашими  реаліями,  мені  необхідний  чоловік. При цьому  ідеальний,  безробітний,  і  без  комплексів. 

— Чому  одразу безробітний?  Ти сама  плати йому  за  роботу. А стосовно  твого одруження,  — хвилину  вагається,  чи  варто продовжувати.  —  Не  моє,  звісно,  діло, але я   проти. Законний  чоловік   виставить  рамки, котрих  будеш  змушена  дотримуватись й забудеш про кар’єру.  

— Васильовичу,  якось  розберусь  зі  своїм   особистим  життя. Тим паче я  завжди  докладаю  максимум  зусиль,  аби не  перетинати  офіс  і буденність  поза  ним.

— Ти молода.  Поки  не розумієш  справжніх  цінностей. Але на  все свій  час.  До речі,  хотів  запитати,  що  з  тендером?

— Проблем  немає.

— А  з нашим  маленьким  питанням?   — чоловік  перехиляється  через   стіл, проникливо   вдивляється  в  моє  обличчя  вицвілими  очима. Змій,  від якого  не  втаїти правду. 

— Місце  під  забудову  виділено, але  матимемо проблеми  з  конкурентами  забудовниками. Вони також  претендують  на  територію. Я  дізналась,  що  грають  на будівельному  ринку  не  надто  чесно. Інколи  вдаються  до бруду,  який  вартує  високих посад. 

Мій  голос  переходить  на  шепіт.  Я  не  розриваю  зорового контакту,  стежу  за  реакцією   шефа. Ось у  кого   стальні  нерви.   Навіть м’яз  не затремтів. 

— Обережніше  з  висловами, Танечко. Все  повинно  пройти  як  по маслу. Я  на  тебе  дуже сподіваюсь,  іншому  б  не довірив  таку  важливу  справу.   Ти зобов’язана  протягнути  замовника  по сесії.   Зобов’язана,  — шипить крізь  зуби,  а  я  відчуваю  холод  всередині  від  розуміння: я  втрапила  в  халепу.   Всі  кінці  Васильович  спихає  на мене. Ось  тобі   і  дружба, і  підтримка, і  відданість. Коли головний  керманич  виходить,  спересердя  гепаю  по столі кулаками. У порівняні  з глобальною  кризою,  що  невблаганно  насувається  на мою  бідолашну  голову,  будь-які  звіти втрачають  сенс.