РОЗДІЛ 2 "Денис. Вільний вечір"

МИНУЛО ДВА РОКИ

Я  трясу  брязкальцем  навпроти  кругленьких  щічок  і  кирпатог  носика  свого  племінника,  якому  всього  чотири  місяці.   Малюк усміхається  беззубою усмішкою. Маленький  ротик  розтягується,  показуючи ясна  і  крихітний  язичок.  У  синіх  оченятах  блищить  непідроблений,  щирий  дитячий  захват. Єгор  обожнює  зі мною  залишатись,  тож  ми  прекрасно  проводимо  час  у суто  чоловічій  компанії. Моя  сестра  Надя  сьогодні  на  зміні, і  я  виконую  функцію  не  лише  люблячого  дядечка, й суперняня. У мене виходить  чудово.  І  взагалі  я  люблю дітей.

Телефон  у  кишені   оживає   знайомою  мелодією. Я  знаю,  хто  турбує. Інна,  моя  кохана  дівчина,  моя  друга  справжня  половинка,   у яку  закоханий до нестями, і  якій  я вже придбав  до Нового року  подарунок  у  вигляді  золотого кілечка  з крихітним діамантом. На  покупку  пішла  чимала  сума  заощаджень,   та  моя  королева  варта  королівських прикрас. Ми  разом  уже рік.   Впевнений,  пора  узаконити наші стосунки. Діставши  з кишені  мобільний і  поглянувши  на  фотографію    яскравої  блондинки  з величезними  зеленими очима,  розпливаюсь   у безглуздій   посмішці. 

— Що поробиш,  малий,  — звертаюсь  до  хлопчика,  — кохання   навіть  зі справжнього  чоловіка  робить  слухняне ягня.  Так,  сонечко,  привіт. Ти  вже скучила,  бо я  — безмежно. 

— Денисе,  ти сьогодні ночуватимеш  вдома чи  приїдеш  до нас?  — роздається  по  інший  бік  зв’язку   солодкий  голос,  від  якого  серце  шалено  стрибає  у  грудях  та  вимагає   стрімголов  мчати   до  бажаної  жінки. 

З Інною  ми  познайомились   у  вечірньому  клубі. Не скажу,  що я  любитель  гучних  гулянь. Більшу   перевагу  відаю тренуванням  у спортзалі чи активному  відпочинку  на  природі.  Але того дня  я з моїм караулом  святкували  день рятувальника.    Вирішили  відірватись  по повній, відправились  у  фешенебельний  розважальний  заклад  і … І я втрапив, зустрівши  довгоногу  красу  з  ідеальними  жіночими   формами  та  прагматичним  ставленням до  життя.   Моя  нова  знайома  міряла  про  великий  екран  та  ноги  збивала, відвідуючи  різноманітні  кастинги. Стосунки  якось  швидко  закрутились,   і  ми почали  жити разом в  орендованій квартирі. Зі  своєї  домівки  я  з’їхав, вирішивши уступити   місце  сестрі,  її  чоловікові    та  їхній  майбутній  дитині.    У «двійці» двом  сім’ям   стало  б  замало  місця.  Пам’ятаю,  Інна  радо  зустріла звістку  про  окреме  житло,  дуже  швидко  зібрала  речі  та  перебралась  із   переповненого  гуртожитку,  де  тулилась  на  пташиних правах у  подруг.   Дівчина  не місцева, приїхала  підкорювати велике  місто  з  провінційного  селища. Поки   її амбіції  не  досягли мети й  ми  перебиваємось  на моїй  заробітній  платі. У вільний  від  роботи час я  підробляю  в  авто майстерні.  Ось  за   «ліві» гроші  придбав  вартісний  подарунок. 

— Зміна  Наді  сьогодні збігла  з чоловіковою.   Я  залишусь у  них. 

— Стривай,  я  забула коли тобі  на  чергування? 

— Після  завтра.

— О,  чудово. Якраз  матиму  час  приготувати  щось  смачненьке.   Піцу  спекти?

— Не відмовлюсь. 

— Цілую. 

— І я  тебе. Єгорчик  передає  привіт. 

Інна  останніх   слів  не чує,  швидко   розриває  з’єднання.  Як  завжди мчить і  марно  намагається  встигнути  кілька  справ  одразу.  Що поробиш,  вона  у  мене  творча  натура.   Он   загорілась курсами дизайну.

Малий  морщить  носика  та тягнеться  за   іграшкою, активно  розробляючи   хватальний   рефлекс. 

 Вклавши у  крихітні  пальчики  брязкальце,  відходжу  до вікна,  за яким  день  добігає  логічного  завершення, переростаючи  у  сніжний   вечір. 

Коли   стою  й  роздивляюсь  місто,  у  голову  завжди заповзають  похмурі  думки, пов’язані  з  минулими   подіями.  Подіями, які  відбулися два  роки  тому.    Я  зробив  помилку,   переступив   через свої  моральні  принципи  заради  порятунку  сестри,  моєї  непутящої  Надійки.  Вона  тоді зв’язалась   з пройдисвітом,  який  обвів  наївне  дівча  навколо пальця  та  звісив  на  її  беззахисні  плечі  величезний  картярський  борг.    І  в мене  не  було грошей,   щоб допомогти. Як  не старався,  де не позичав,   все  даремно. Ми  не мали  багатих  родичів,  котрі  могли  підтримати. Я  мусив  піти в  ту  кляту  клініку  й  записатись  до  лав  добровільних  донорів.  Власник  репродуктивного центру    виплатив нереальну  суму, її вистачило аби розрахуватися  з  бандитами  і   здобути  для  сестри  бажаний  спокій.  А тепер  мою  совість  мучить  питання.   Мабуть,  у мене є біологічні  діти, такі ж малюки як  Єгорчик.  І вони  не знають,  хто  насправді  їхній  батько.  Для когось  це  питання   видається  смішним,  але мені   важко змиритись  з  думкою,  що ніколи  не  дізнаюсь  про своїх  нащадків. 

Від  невеселих думок  відриває шум   у  під’їзді.  Несподівано    у  вхідних  дверях  прокручується  замок,  і  ті  зі скрипом  прочиняються. 

— Тато вдома,  — долітає   з  порогу   голос  мого  шваґра.  Малий  одразу  розпізнає  рідні  нотки  й   видає  веселий   писк,  на який  спроможна  дитина   його віку.   —  Денисе, Єгоре! — гукає.

— Ми у  вітальні! —  відповідаю  та  визираю у  крихітний  коридор,  у якому  заледве вміщаємось.  Родич  стягує  черевики,  знімає  балонову  куртку. 

— Рейс  скасували  через  погані  погодні умови. От я і повернувся.  Як мій  козак? Скучив  за татком?