РОЗДІЛ 1 "Таня. Я тебе знайшла"

Не всі  зустрічають кохання  у  вісімнадцять. Інколи  воно  забуває  постукати  у  двері    до твоїх  прекрасних  двадцяти  п’яти,  двадцяти восьми,  або… Або тридцяти  як,  наприклад,  у  моєму  випадку. 

Важко  зітхаю, скануючи    поглядом,  переповненим  не  прихованої,  відвертої  цікавості, симпатичного  хлопця за п’ять  мерів  від  мене.   Красень. Аполлон. Мда,  якійсь вертихвістці  пощастить  відхопити справжнього чоловіка. За моїми мірками  представник  сильної статті  повинен  бути саме  таким:  високим,  коренастим,  з  потужними рельєфними м’язами,   які  наразі  ховаються  під тонкою чорною олімпійкою,  з  білосніжними   зубами,  що    прикрашають усмішку,  подаровану  ним   медсестрі  на  рецепції.   Я стежу  за  молодими  людьми.  Їхня спершу привітна  розмова  добирає  похмурих тонів.   Дівчина   виправдовується,  а   він уважно слухає,  докоряє,  і  від  того  густі  чорні  брови,  вигнуті  в акуратні стрічечки,  стягуються  на  переніссі. Ніздрі  акуратного, правильної форми  носа,  роздуваються.  Їхній  власник  лютує,  навіть губи  міцно стискає  у   тонку  лінію.  І при цьому  незнайомець  залишається  ідеальним.  Ідеальним  у  блакитних джинсах на  вузьких стегнах,   тактичних чорних  кросівках,  та  кепці,  що прикриває  хвилясте темне волосся.  А ще у нього  розумні  очі,  в яких  криється  лагідність  теплого, спокійного моря.

Я  б хотіла,  аби моя  дитина  була  схожа  на  нього.  Точніше не так,  я  хочу  від нього  дитину. 

—  Що зависла?  — торкає  у   бік  подруга  і за сумісництво    лікар  у   репродуктивному  центрі,  де я  маю  намір пройти  ЕКЗ. 

—  Поясни,  чому   потенційним  клієнтам  заборонено  хоча б  побачити  донора? — відповідаю  питанням на  питання,  продовжуючи  роздивлятись  унікальний  живий  експонат. 

—  Ну,  взяти хоча  б  з точки  зору безпеки.  Чоловік  бажає   залишатись  інкогніто, і  це  зрозуміло,  бо у майбутньому  мамочка  може пред’явити претензію  на  його батьківство. А  кому  потрібний  зайвий  клопіт?    

—  На мою думку,   у  подібні  заклади приходять  лише свідомі  люди,  які  неймовірно   чекають дві  смужки  на тесті. 

—  Життя — штука  примхлива.  Ти  не уявляєш,  які    трапляються  ексцеси.  Все,  ходімо  на чай. Вчора  вдячна  пацієнтка  привезла  з  Цейлону.

—  Як у  тебе  все  просто,  — нарешті  відриваю  липкі  очі  від   натренованої фігури незнайомця. Неквапом  вистукую  підборами  по білосніжній  плитці  слідом  за   Ларисою,  моїм незмінним товаришем  і  порадником.   — Стандартно і  шаблонно  з точки  зору  медицини. А як  же  людська  сторона?

—  Теж  романтик  знайшлася!  —  пирскає  сміхом. —  Замість  сім’ї  обрала  кар’єру,   замість нормального  мужика  — донора,  про  якого знаєш виключно  з опису  в  анкеті.  Таню,  можливо,  передумаєш?  — вона  різко  зупиняється  біля  дверей  з красномовною табличкою,  запитально зазирає у вічі. І  що сказати? Я  давно прийняла  рішення.

—  Лоро,  ми  знайомі  сто років.  

—  Так,  розумію. Дурне питання.

Скорчивши гримасу,  вона  натискає  на  ручку.  А я  на  мить озираюсь  на  хлопця. Його немає,  пішов.  Тільки  медсестра  розтирає  сльози по щоках. Здається,  у  дівчини  неприємності, або  обоє втрапили  в  халепу.  Відчуваю  жаль,  що  не змогла  востаннє  помилуватися  еталоном   чоловічої краси. 

—    Медсестра  у  приймальні  плаче. Не знаєш чому?  —  язик  швидко  ставить  питання,  не даючи  мозку  змоги подумати  над його доцільністю.  Поки  Лариса  заварює  чай  та   щось роздумує,  я  сідаю  на  маленький   шкіряний  диванчик. Кабінет у подруги  просторий,  виконаний  у світло-пастельних  тонах,  обставлений  новесенькими  меблями   та якимись чудернацьким пристроєм,  що постійно  пищить.

—  Що сказати? Дурне дівчисько  знайшло на свою голову  проблемного  мачо,  який програвся в карти  на чималу  суму. Сам накивав  п’ятами,  а  борги списав  на   неї.  Сьогодні чула  від   дівчат  на курилці.   У нас  колектив  дружній. Всі  про всіх все  знать. А хлопець її брат.  Як тільки  приходить  до малої,   медсестрички  одразу   вибігають  у хол.  Гарненький,  правда?

Душа   скручується  в  клубочок.    Він не гарненький,  а  рідний і бажаний. Я сама дивуюсь, як  можна  прикипіти  до  незнайомої  людини,  не спілкуючись  та  не  знаючи  імені.  Моя  дитина повинна  бути від нього.

—  Ларисо,  сонце, — зриваюсь  на  ноги й  за  лічені секунди  опиняюсь поруч   подруги. Кладу  руки  на   худорляві  плечі.  — Візьми цього  хлопця   за  донора, будь ласочка. Я  хочу  знати, який  у  малюка  батько.

В  очах  навпроти  зароджується   буря. Відчуваю,  у   голові  подруги  вмикається  професіонал — безапеляційний,   невблаганний. Різко   звільняється  від  захвату. 

—  Ти збожеволіла?   Навіть  заради  тебе я  не піду  на  подібний  вчинок.   Не хочеш  інкогніто,  йди  шукай   чоловіка.  Ні!

—  Будь ласка. Ти також  мама. Уяви,  якби  не знала  від кого  дитина. 

Я  благаю.  Я,  Тетяна  Войтова,  готова   піти на крайні  міри  задля   досягнення  бажаного.  І  подруга  прекрасно  розуміє,  що  не відступлюсь. 

—  Він  не  здавав  біоматеріал і  не  є  клієнтом  нашої клініки.   Яким  чином  тобі  допомогти?

Розчарування  пекучою  грудкою  розбивається   об  груди.  Його немає  у  списку  кандидатів. Мої шанси   мізерні, а   раптова, примарна  надія   розбивається  вщент. Втомлено  протираю  обличчя  долонями та  знову опускаюсь на  диван. Мабуть,  не бути з бажаним  чоловіком — моя  доля.