Розділ 37. Яна

 Почувши слова тітки про те, що з'явилася нова важлива інформацію про Аню, я не могла залишатися спокійною. Дорога в таксі до лікарні, здавалося, тяглася цілу вічність. Ось коли нарешті машина зупинилася, я протягнула водію набагто більше ніж треба було і пулею вилетіла з машини. Піднявшись ліфтом на потрібний поверх, який вказала Ніна у повідомленні, я почала швидко йти коридором, озираючись на кожні двері і розглядаючи номер на них.

 Коли я натрапила очима на потрібний номер, вся енергія мене покинула і тепер я боялася заходити. Кілька хвилин я просто стояла перед дверима, морально готуючись до всього, що тільки можна було уявити. Врешті, зібравшись з думками, я підняла руку й постукала. Всередині було тихо і я обережно відчинила двері.

- Аня? - тихо покликала я, зазираючи в палату.

 Звісно це була приватна палата. Ніна потурбувалася про те, щоб все було оформлене якнайкраще.

 Стіни були пофарбовані в теплих молочних відтінків, без різкого лікарняного білого. Великі панорамні вікна виходили на внутрішній сад: видно було акуратно підстрижені кущі, лавки й зимове небо, яке сьогодні здавалося надто спокійним. На вікнах висіли легкі бежеві штори, що м’яко розсіювали світло.

 Ліжко Ані стояло не посеред палати, а трохи збоку, ніби для того, щоб вона не відчувала себе "пацієнткою". Дороге, з темного дерева, з підйомним механізмом і бездоганно рівною білизною. Ковдра була акуратно складена, а подушка - не з лікарняних, а явно привезена з дому.

 Поруч стояла тумбочка, на якій стояла пляшка води, щось з їжі і ще деякі речі. У кутку було м’яке крісло й невеликий диван для відвідувачів, оббитий світло-сірою тканиною. 

 Аня лежала напівсидячи. Вона виглядала надто спокійною для людини, яка тиждень тому хотіла зникнути. Обличчя бліде, але доглянуте, волосся зібране недбало, як вона завжди робила вдома. Руки лежали під ковдрою. Про бинти нічого не нагадувало, але вони там були.

 У палаті пахло не ліками, а чимось дорогим і нейтральним - ледь вловимий аромат, який замовляють спеціально, щоб не було ''лікарняного'' запаху.

 Почувши мій голос, сестра повільно повернула голову й зустрілася поглядом. Великі світлі очі, в яких ще залишалася дитяча наївність, тепер здавалися прозорими, трохи туманними, як скло, що покрите ранковим конденсатом. Кілька секунд вона просто дивилася на мене, а потім в її очах промайнула іскра впізнання.

- Яна. - дівчина витягнула руки з-під ковдри і протягнула мені на зустріч.

 Я поспішно зачинила двері і, обережно сівши на ліжку, міцно обійняла її. Аня теж мене обійняла, але слабо, а через кілька хвилин її плечі почали здригатися і я почула схлипи.

- Що сталося? - я намагалася зазирнути в обличчя сестри, яке вона закрила руками, витираючи сльози.

- Я таке дурепа-а, - протягнула дівчина, не припиняючи плакати.

- Ш-ш-ш... - я знову обійняла її, проганяючи сльози, що наверталися на очі.

 Я не могла плакати. Не тут. Не зараз. Я мала бути сильною.

 Хвилин десять ми просто сиділи обіймаючись. Я втішала сестру, яка не приняла плакати, і старалася не заплакати сама.

- Ніна говорила, щось? - запитала Аня, заспокоївшись.

 Я заперечно похитала головою.

- Лише сказала, що з'явилася важлива інформація. До речі, де вона зараз?

 Сестра розірвала обійми й почала витирати сльози.

- У відділку.

- В неї з'явилася невідкладна справа? Викликав клієнт?

 Дівчина заперечно похитала головою.

- Вона поїхала подавати заяву. - сестра тяжко сковтнула й відвела погляд у вікно. - Заяву про згвалтування.

 Раптом всі шматочки в моїй голові почали складатися, але я досі не хотіла в це вірити. Цього не могло бути. 

 Аня судомно вдихнула повітря і продовжила:

- Тоді... Після того, як я вийшла з твого будинку, він пішов за мною. Ми поїхали до мене... Я думала ми поговоримо, а він... Щойно ми зайшли... Він почав мене цілувати, а я... Я йому відмовила. Він не припинив і тоді... - вона стерла зі щоки сльозинку. - Тоді побачила, що його зіниці розширені. Він був наркоманом, а я цього не помічала.

 Дівчина нервово засміялася, знову стираючи сльозу.

- Він почав мене душити, я втратила свідомість і... Коли прийшла до тями то побачила себе в жахливому стані. Я була в крові, а потім вирішила зробити як мама...

 Я не дала їй договорити і просто стиснула в обіймах. Чорт, вона стільки всього пережила, а я навіть не підозрювала. Мені стало соромно за те, що цей тиждень я чудово провела в Буковелі, поки вона лежала тут.

- Я винуватила у всьому тебе. Ніна і дідусь тебе завжди любили, а я залишилася з татом. Тому що він залишався зовсім один і я боялася, що його також не стане. Потім з'явився Андрій і я подумала, що мене нарешті полюбили, але я побачила як він цілує тебе. Я була такою дурепою, що звинувачувала тебе. Пробач, я ненавиджу себе за це. Я заслужила той ляпас, вдар мене ще раз. Я ненавиджу себе.

 Сестра знову ридала, впиваючись в мої плечі пальцями. Я відсторонила її від себе, зазираючи в обличчя.

- Не говори так. Ти набагто сильніша, - я дбайливо провела рукою по її волоссю і щоці, вже не стримуючи сліз. - І ми всі тебе любимо. Ніна, дідусь, я, тато. А він поплатиться за те, що зробив. - впевнено пообіцяла я, утираючи дівчині сльози. - Тобі стане краще й ти обов'язково знайдеш того, хто подарує тобі весь цей чортовий світ.

 Я знову обійняла її і почала легко хитати з боку в бік, баюкаючи. Через десять хвилин Аня вже не плакала, а мирно спала. Обережно поклавши її на подушки й накривши ковдрою, я покинула її палату. Мені було так тяжко там бути. Я відчувала себе виною за те, що не захистила її. 

 Сльози продовжували стікати по моєму обличчю і я закрила рот рукою, щоб моїх ридань не було чути. Пройшовши ще кілька кроків, я відчула, що ноги підкошуються, і просто сповзла по стіні.

- Яно?

 Я обернулася на голос і крізь пелену сліз побачила Міру. Подруга підбігла й сіла поруч, обіймаючи мене так само, як ще кілька хвилин тому я обіймала сестру.