Розділ 33. Яна

 Ми йшли вулицями, які засипав сніг. Село повільно прокидалося. То тут, то там загоралося світло у вікнах, нам вслід гавкали собаки, вчиняючи справжнісінький гвалт, а ми продовжували йти.

 Біля першої брами ми зупинилися нерішуче. Рома прочистив горло, Макс тихо засміявся від ніяковості, бо слова плуталися в голові. І все ж першою почала Соломія, не дуже рівно, але щиро:

 - Добрий вечір тобі, пане господарю...

 Через кілька секунд ми почали підхоплювати слова. Голоси не відразу, але поступово зійшлися. Не ідеально, зате живо. У процесі Макс постійно забував один і той самий рядок й для вигляду тягнув лише голосні. З цього всього вийшла своя, трохи крива, але тепла коляда.

 Ми минули кілька хат і ось знову опинилися перед дверима. За цей час всі більш-менш вивчили текст і могли співати не лише приспів.

 Двері перед нами відчинилися і на подвір'я вийшов господар у кожусі. Чоловік м'яко усміхнувся, ніби знав нас сто років.

- Колядуєте? Та добре, добре, - сказав він. - Заходити не будете, але коляда у вас файна.

 Господар поклав нам у торбу цукерки й кілька мандаринів, перехрестився і побажав щасливого року. Ми радо подякували, попрощалися й пішли далі.

 Далі йшло легше. Кроки стали впевненішими, а голоси - гучнішими. Сонце підіймалося вище, від нього сніг починав блищати, і з кожною хатою здавалося, що мороз уже не такий сильний.

 Через годину ми вирішили розділитися, щоб до вечора встигнути обійти більше хат і не перетворитися на снігові замети.

- Розділимося на дві групи. - говорила Соломія. - Я з Максимом і Мірою підемо туди, - дівчина вказала ліворуч. - Костя і Кароліна підуть з зіркою по центральній вулиці, а ви праворуч з торбою. Зустрінемося в центрі села.

 Ніхто не заперечівав. Всім хотілося пошвидше повернутися до готелю, відігрітися і подивитися, що ж ми наколядували. Мені було холодно, але все ж ходити і співати тут - було класно. Мало свій особливий вайб, якого в моєму житті ще не було.

 Ми з Ромою обійшли ще з десяток хат, торба ставала дедалі тяжчою і тепер її ніс чоловік.

- Змерзла? 

 Я знизала плечима, тримаючи хлопця під руку, щоб випадково не впасти.

- Скоро повернемося до готелю, залишилося лише кілька хат.

 Він мав рацію, ми побували ще вчотирьох хатинах і, як казала Соломія вийшли на центральну площу, де стояла висока, гарна ялинка. Біля неї нас уже чекали Міра, Макс і Соломія. В руках у хлопця був кошик, який вони взяли незрозуміло де.

- А де Кароліна з Костею? - запитала я, підійшовши ближче.

 Міра лише знизала плечима, а Макс почав переступати з ноги на ногу.

- Холодно. Давайте повертатися, вони ж немаленькі, діцдуть вже якось.

 Я досі вагалася, але друзям, все ж удалося мене вмовити і вже за десять хвилин ми підходили до готелю.

- А де Костя? - запитала Марічка, коли ми увійшли всередину. - І рудоволосої не бачу.

- Вони вирішили прогулятися, скоро прийдуть. - запевнив жінку Макс і потягнув торбу з кошиком у вітальню, де сидів Петро.

- Так, подивимось, - друг вмостився прямо на підлозі, протираючи долоні.

- Давай вже, показуй, - Марічка зайняла крісло поруч, з цікавістю дивлячись на хлопця.

 Спершу Макс дістав цукерки в яскравих фантиках, кілька плиток шоколаду, жмені печива. Потім — мандарини й яблука, ще холодні, з краплинами талої води на шкірці. З торби випала домашня ковбаска, перев’язана ниткою, за нею — маленький згорток із салом.

- О, тут вас серйозно приймали, - засміявся Петро.

 На дні кошика знайшлися горіхи, кілька пряників, акуратно загорнутих у серветки, і навіть баночка меду. Також були й дрібні купюри, які я хотіла залишити господарям, але вони відмовилися.

 Потім всі посідали у вітальні, з горнятками трав'яного чаю і смакуючи заслужені смаколики. Всі говорили водночас: хто в кого був, де довше співали, де господар сміявся, а де просив ще один куплет.

 Пройшла година з нашого прибуття, а Каро з Костею ще не повернулися. В голові промайнула думка, що вони заблукали в я вже хотіла сказати, що піду їх пошукаю, але вхідні двері раптом відчинилися й увірвалася зла дівчина, відразу піднімаючись на другий поверх - в кімнату. Костя натомість спершу зазирнув у вітальню.

- Де ви так довго були? - запитав господар.

- Гуляли.

-  Щось сталося? - стурбовано запитала я.

- Ні, все чудово. Принаймні в мене. - відмахнувся чоловік і також попрямував нагору.

 Я б могла піти поговорити з сестрою, розпитати про все, але вирішила не втручатися. Якщо вона захоче - розповість колись сама.

 Ми сиділи кілька годин у вітальні за розмовами, а потім прийшов час вечеря. Марічка ходила кликати цю божевільну парочку, але жоден з них, все ж не спустився.

 Після вечері я першою пішла прийняти ванну, в коли повернулася у спальню то, здається, заснула відразу ж як торкнулася головою подушки. Все ж, день виявився насиченим і забрав у мене всі сили.

 Вранці мене нарешті ніхто не будив і я змогла нормально виспатися. Коли відкрила очі, то побачила, що Роми в кімнаті не було. Я вмилася, переодягнулася і, спустившись, виявила його у вітальні. Він саме щось обговорював з Мірою, Максом і Кароліною, яка врешті-решт вирішила спуститися.

- Де Костя? - запитала я.

 Я сестра закотила очі.

- І тобі добрий ранок, а щодо твого запитання - сподіваюся, в пеклі.

- Розчарую тебе, але ні. - Рома підвівся, підійшов й поцілував мене, а потім повернувся в крісло, посадивши мене собі на коліна. - Я попросив його заправити наші машини.

- А ми кудись їдемо?

- В Буковель кататися на лижах. Саме це обговорюємо. - відповів Макс.

 Брюнет кивнув, погоджуючись.

- Коли приїде Костя - поїдемо.

- Що там в твоїй книзі? - запитала я у Макса з вічдивості, але потім зрозуміла свою помилку.

 Тому що наступні пів години ми слухали його переказ сюжету.