Розділ 31. Яна

 Я прокинулася від того, що щось лоскотало мій ніс. Не бажаючи прокидатися, я відмахнулася від невидимого дискомфортно і перевернулася на інший бік, але це не допомогло - лоскіт повернувся.

- Прокидайся, спляче красуне. - почула я голос Роми й застогнала, намагаючись розліпити очі.

- Чого тобі?

 Я зарила очі рукою і тепер дивилася на нього крізь росунуті пальці. Брюнет недовірливо подивився на мене й посміхнувся.

- Яно, ти що, маленька? Прокидайся в нас сьогодні плани.

- В мене план один: гарненько виспатися.

 З цими словами я натягнула край ковдри собі на голову, намагаючись знову поринути в сон. Хлопець, звісно, не дав цього зробити й відразу почав стягувати з мене ковдру. Я вчипилася в її кінець мертвою хваткою, не поступаючись, але правду кажучи сна уже не було і він зовсім зник після того, як цей ненормальний почав мене лоскотати.

- Просто жах, - роздратовано скрикнула я, підводячись з ліжка. - Який сенс у відпочинку, якщо я не можу навіть нормально виспатися?! Ненавиджу тебе!

 З цими словами я попрямувала у ванну кімнату, не забувши голосно хряснути дверима. Ненавиджу, коли мене будять, а я ще хочу поспати. Ще більше ненавиджу, коли до мене починають говорити з самого ранку. Я роздратовано відкинула розпатлане волосся назад й обперлася руками на кам'яну раковину, розглядаючи своє жахливе відображення у дзералі навпроти.

- А вчора ти говорила зовсім інше. - почула я веселий голос Роми і закотила очі. Навіть не знаю, якщо він буде постійно мені це пригадувати, я обов'язково його придушу.

 Виконавши всі ранкові процедури, я повернуася у спальню, де брюнет сидів з книгою в руках.

- Ти вже як Макс? - запитала я, прямуючи до своєї валізи.

- Що? - хлопець відірвався від книжки, а потім закрив її. - Ні, вирішив спробувати, але це якийсь жах. Хоча, маю визнати краще за те, що читав Макс.

 Я хмикнула й дістала з валізи зелену в'язану сукню, а попорпавшись ще деякий час, знайшла й ремінець до неї. Ставши сною до Роми, я почала стягувати з себе речі й кидати на підлогу.

- То, що за плани?

 Я саме зняла нічну сорочку, що впала мені до ніг, одягнула топ і натягувала сукню, коли рука хлопцю опустила на мій оголений живіт. Кінчик його носі пройовся по лінії моєї шиї.

- Марічка запрошувала нас допомогти з підготовкою Різдвяної вечері і прикрашенням готелю, але я пропоную трохи запізнитися. - його рука перемістилася на моє стегно, повільно підіймаючись вгору.

 Я відкинула голову хлопцю на плече так, щоб моє дихання опалювало його вухо, й прошепотіла:

- Запізнюватися погано, тому я не підтримаю твою ідею.

 З цими словами я опустила сукню, відійшла на кілька кроків і затягнула на талії ремінець.

- То що, ходімо? - посміхаючись, я обернулася на брюнета, який зараз виглядав спантеличено, але вже за сеунду взяв себе в руки.

 Він пройшов наперед і відчинив переді мною двері.

- Що ж, пограємо за твоїми правилами.

 Ми спустилися вниз, де було шумно. Двері постійно відчинялися й зачинялися, розносячи по будинку мелодію дзвіночків. У вітальні я побачила Петра, Макса і Костю.

- Я гадала, що ти сьогодні їдеш. - звернулася я до останнього, спираючись плечем на стіну й схрестивши руки на груддях.

- Вирішив, що мені також не завадить відпочинок і залишився.

- Не відволікайтеся й дивіться уважно. - скомандував Петро, тримаючи в руках невеликий снопик пшениці.

- Що ви робите? - я зацікавлено підійшла на кілька кроків.

 На столі поруч лежали якісь різнокольорові стрічки, мотузки і ножиці.

- Зараз будемо робити дідуха. - пояснив Петро. - Його роблять із пшеничного, житнього або вівсяного колосся. Це символ достатку й подяки за рік. А ще символізує пам’ять. У дідуху, кажуть, живе дух роду. Тому на Різдво його ставлять у хаті, щоб предки були поруч, щоб дім був повний і теплий не тільки людьми. 

- Спершу беремо найрівніші колоски, - почав він, не підводячи очей. - Вони йдуть у середину. Це основа, стрижень дідуха. Якщо він буде кривий - уся форма ''поїде''.

 Чоловік вирівняв пучок, кілька разів легенько вдарив ним об стіл, щоб колосся лягло рівно.

- Далі додаємо бокові, - продовжив господар, обережно підкладаючи ще кілька пучків. - Не поспіхом. Тут важливо, щоб кожен ліг на своє місце. Дідух не любить різких рухів. Ось тепер перев’язуємо, - він узяв мотузку. - Не надто туго, але й не слабо. Має тримати форму, але ''дихати''. Бачите?

 Петро показав, як пропускає нитку між колоссям, затягує вузол і ховає кінчики, щоб їх не було видно.

- А верхівку залишаємо вільною. Колосся має дивитися вгору. Це на врожай і на добрі думки. Тепер спробуйте ви.

 Чоловік поклав невеличкі заготовки перед кожнем хлопцем. Костя виглядав спантеличеним, Рома - серйозним, а Макс залишавя сами собою і першим приступив до справи. Звісно це виявилося не так легко, як думав, але врешті-решт, його дідух був готовий. Трохи кривенький, але він ним дуже пишався.

 Спостерігаючи за всім цим процесом, я добре насміялася з невдалних спроб чоловіків, а потім, коли мій хлопець поча кидати на мене роздратовані погляди, вирішила піти на пошуки інших жителів будинку. Як виявилося, всі дівчата були на кухні, де кипіла робота.

 Кухня була серцем цього готелю - живим, теплим і завжди трохи галасливим.

 Вна була простора, але не показна: масивні дерев’яні столи з потертою поверхнею, на якій залишилися сліди десятків років - ножів, гарячих горнят, тіста. Уздовж стін стояли шафи з темного дерева, заставлені глиняними мисками, макітрами, банками з варенням і сушеними грибами.

 У кутку стояла велика стара піч, побілена, з чавунними дверцятами. У ній тихо тріщали дрова, і звідти тягнувся запах свіжого хліба й печеної картоплі. Поруч була довга дерев’яна лавка.

 Над столом висіли пучки сушеного чебрецю, м’яти, звіробою й лаванди, а між ними - зв’язки часнику й червоного перцю. Коли хтось проходив повз, вони тихо хиталися, наповнюючи повітря трав’яним ароматом.