Розділ 21. Яна

- Куди ми їдемо? - вирішила поцікавитися, хоча майже на сто відсотків була впевнена, що він не відповіст і мала рацію.

- Сама побачиш.

- Хоча б підказку? - жалібно застогнала я.

 Рома усміхнувся.

- Тобі там сподобається.

 Я хмикнула і склала руки на грудях.

- Підказка від Бога звісно.

- Я, звісно, радий, що ти такої високої думки про мене, але не думаєш, що якось рано називати мене Богом, не знаючи що я вмію? - запитав брюнет, підморгнувши мені.

- Збоченець! - я розсміялася, вдаривши його жартома в плече.

- Будь трішки терпеливішою.

- Терпіння - це взагалі не про мене.

- Я помітив.

- Скажи хоча б чи довго нам їхати?

 Рома на кілька секунд задумався, уважно спостерігаючи за дорогою.

- Хвилин двадцять.

 Я цокнула язиком.

- Довго. Чим займемося? - запитала, від нудьги постукуючи пальцями по сумочці.

- Ну-у-у... - протягнув хлопець, повертаючи праворуч. - Наприклад, можеш дати мені сольний концерт.

- А в тебе часто тут відбуваються концерти? - запитала я, прижмурившись.

 Звісно я не очікувала, що він скаже:

- Дуже.

- І хто ж ця зірка?

- Мій друг Макс, якось познайомлю вас.

- Ти не зобов'язаний, ми ж не справжня пара. - не знаю чому я вирішила сказати це саме зараз, але шкодувати пізно - слова вже вилетіли.

- Не турбуйся, він не пив'яжеться до тебе настільки, щоб потім заради його благополуччя ми були вимушені одружитися і жити щасливою сім'єю.

 Ми розсміялися. Я була рада, що він перевів це все в жарт.

- Ну, що ж. - я прочистила горло і потягнулася до радіо, музика якого відразу заполонила простір машини.

 Я продовжувала тицяти на перемикач і врешті зупинилася. Впізнавши цю пісню буквально з перших нот, я затягнула перший рядок:

- Тінь на моєму ліжку лишив ти, впіймала я. - ''7 вітрів'' одна з моїх найулюбленіших пісень. - Тільки ніч не тримала, ніч нічого не значить.

 Я продовжила співати, а Рома постукав пальцями керму в такт мелодії. Коли в кінці пісні приспів повторився вже втретє, він почав тихо підспівувати, зовсім не потрапляючи в ноти і плутаючи слова. Я не витримала і врешті розсміялася.

- Що? - запитав брюнет, на секунду перевівши погляд з дороги на мене.

 Я похитала голово, досі сміючись.

- Чорт, з тебе жахливий співак.

- Зате з тебе чудовий.

 Я чомусь на секунду зніяковіла, але швидко взяла себе в руки. Дорогенька, тобі що, вперше роблять комплімент? Не будь ідіоткою.

- Я вся чудова. - відповіла я, розправивши плечі і спрямувавши погляд через лобе скло на дорогу, яку лише на невелику відстань оствілювали фари автомобіля.

- Навіть не буду сперечатися. - хмикнувши, відповів хлопець.

 Я продовжила підспівувати деяким пісням, серед яких траплялися новорічні і різдвяні.

- Як плануєш святкувати Різдво і Новий рік? - запитала я у свого супутника.

 Він знизав плечима.

- Скоріш за все мама або брат змусять мене прийти на якийсь захід, але, гадаю, я не прийду. - Рома повернувся до мене і підморгнув. - Хіба що ти знову не будеш підміняти там свою сестру.

- Не буду. Принаймні сподіваюся на це.

- А ти?

 Я задумалася.

- Зазвичай ми просто святкуємо з Ніною, але, гадаю, Стас захоче відсвяткувати цей Новий рік разом, але я не маленька і розумію, що їм було б краще відсвяткувати його вдвох. Я б пішла в клуб, але, якщо там буде Аліна, наша вистава провалиться з тріском. З Мірою також не можу, для її сім'ї це дуже сімейне, хоча вони мене й люблять.

- Аня? - запропонував я.

- З нею також не можу. - зітхнула я. - Вона живе з батьком, а з ним я не бачилася десять років і планую робите це до кінця життя.

 На кілька хвилин ми замокли і тишу порушувала якась чергова мелодія, що долинала з радіо.

- В мене є ідея. - сказав брюнет і я звернула на нього зацікавлений погляд. - Як щодо того, щоб поїхати на Різдво на відпочинок?

- Куди? - здивовано запитала я. От чого-чого, а такої пропозиції я точно не очікувала. Хай там скільки в мене до цього було прихильників, жоден з них такого не пропонував, хоча ми вже зрозуміли, що у випадку з Ромою все не так, як в мене було до цього.

- Буковель. - відповів хлопець після кількох секунд роздумів. - Практично і класно, що скажеш?

 Я знизала плечима.

- Чому б і ні? Вдвох чи з друзями?

- Я б хотів вдвох, - загадково усміхнуся брюнет, але спіймавши мій попереджувальний погляд, продовжив: - але ти цю ідею не розділяєш, тому з друзями. Макс буде в захваті.

 Я розсміялася.

- Ти говориш про нього так, ніби він твій син і ти одинокий татко.

 Рома розсміявся.

- Як знати, можливо, це справді так. До речі, - він знову поча крутити кермо і машина зупинилася, - ми приїхали.

 Я спробувала роздивитися щось через вікно, але було так темно, що я бачила лише своє відораження на темному склі. Рома заглушив мотор і перший покинув машину, відкривши мені двері і подавши руку.

- Мерсі, - покидаючи машину, повторила я фразу, яку сказала біля дому. - Де ми?

 Навколо було так тихо, що, здавалося, ми в якомусь лісі. На цю думку ще впливали обриси ялинок, які я бачила по дорозі сюди. Обернувшись, я побачила якийсь склабкий проблиск світла. Брюнет взяв мене за руку і повів йому на зустріч. Коли ми вийшли зі стежки, обкладеної каменем, я побачила дім.

Це був двоповерховий невеличкий будинок із сірого каменю, дерев'яним дахом і великими темними панорамними вікнами. Перед вхідними двеима був ганок, на який вели три сходинки. На ганку стояла канапа і два крісла, вкриті пледами. Біля канапи стояла металева конструкція, в якій можна було ровести вогонь і зігрітися, сидячи тут.

- Заміський будинок. - пояснив Рома і повів мене всередину.

 Усередині будинок був оствілений лише тьмяним нижнім світлом і дихав теплом: стіни з сірого каменю плавно переходили у дерев’яні балки стелі, підлога була зроблена з широких темних дошок, які були затягнуті легким шаром вовняних килимів. Вікна, темні ззовні, всередині відбивали м’яке світло ламп і свічок, створюючи відчуття затишного напівтемрявного притулку.