Розділ 19. Яна

 Його останні слова змусили мене полегшено зітхнути. Не знаю чому я боялася почути, що ми більше не повинні зустрічатися. Ми ж знайомі лише кілька днів.

- Можемо вже йти? - запитав Рома, відволікаючи мене від думок.

 Я кивнула.

- Так, лише знайду Міру, повідмлю про те, що йду.

 Брюнет скривився.

- Тільки не говори, що вона знову буде п'яна і мені доведеться її нести на руках.

 Я розсміялася.

- Ні, і не згадуй про цей інцедент при ній, їй жахливо перед тобою соромно.

 Хлопець підняв руки, ніби здається. Я покачала головою і попрямувала в гущу натовпу в пошуках подруги. На щастя, з нею справді все було добре і зараз вона танцювала з якимось блондином, але втратила до нього цікавість, коли побачила мене.

- Ми з Ромою вже йдемо. - прокричала я їй на вухо.

- Тобто? Рома також тут?

 Я кивнула.

 - Тоді я також піду, що мені тут робити без тебе?

 Міра щось сказала блондину і ми попрямували до гардеробу, пробираючись крізь натовп. Біля гердеробу нас уже чекав Рома, поклавши руки в кишені штанів і підпираючи спиною стіну. Ми з подругою забрала свій верхній одяг і вона ніяково підійшла до брюнета.

- Привіт, я Міра, - почала дівчина, нервово перебираючи пальцями ланцюжок на своїй сумочці, - оскільки ти хлопець Яни, в нас мало бути трохи інше знайомство, а не так, як сталося вчора.

 Хлопець підняв перед собою руку, зупиняючи Міру.

- Забий, все нормально.

- Справді? - вона дивилася на нього не надто довірливо, але брюнет просто кивнув. - Ну, гаразд. Яно, можна позичити телефон, щоб я викликала таксі? Мій розрядився.

 Я кинула погляд на Рому.

- Я можу віддати тобі свою машину, ти ж не пила? - дівчина заперечно похитала головою. - А Рома мене підвезе, так?

 Хлопець кивнув і я дістала з сумочки ключі й кинула їх подрузі. Накинувши пальто, я обійняла Міру на прощання, а вона встигла прошепотіти мені на вухо:

- Чекатиму подробиць сьогоднішньої ночі.

 Я відпустила її і закотила очі, але дівчина лише усміхнулася і покинула клуб першою.

- Ходімо? - запитав брюнет, протягуючи мені руку.

 Я вклала свою руку в його і ми пройшли до дверей, де він, як справжній джентельмен, відчинив їх і пропустив мене вперед. Ми попрямували до його машини, але я потягнула його за руку, змушуючи зупинитися.

- Давай трохи прогуляємося?

 Хлопець не став заперечкувати і просто змінив маршрут. Кілька хвилин ми просто мовчки йшли вечірньою засніженою вулицею. Тротуар був викладений бруківкою, але зараз її не було видно через шар снігу, через який ми мали пробиратися. Ліворуч знаходилася дорога, по якій весь час повз проїжджали машини. Сніг виблискував під жовтим світлом вуличних ліхтарів, а ми просто йшли, тримаючись за руки.

 Через хвилин десять прогулянки, я згадала, що тут неподалік є ковзанка. Я туди навідуюся вкрай рідко, але зараз бажання потріпити туди заполовило весь мій розум. У цьому однозначно був винен алкоголь або мені просто хотілося вірити в це. Тому повірити і визнати те, що я прив'язуюся до цього чоловіка для мене прирівнювалося до неможливості.

- Давай підемо на ковзанку? - запитала я, опередивши Рому на кілька років і круто розвернувшись, щоб бачити його обличчя.

 Саме в цей момент ми вийшли на розчищену частину тротуару, яка вкрилася льодом. Я підсковзнулася і ледве не впала, на щастя, брюнет зреагував швидко і потягнув мене за руку, змушуючи опинитися в його обіймах.

- Здається, ти непогано катаєшся і тут. - розсміявся він і я посміхнулася.

 В нормальних обставинах я почувалася б дурнувато, то чому я не почуваюся так зараз? Жа-а-ах.

- Ну ходімо. - не вгавала я.

 Рома тяжко зітхнув і струснув головою. Його волосся було злегка мокрив від сніжинок, що розтанули.

- Ти ж хворієш, - докірливо сказала я, - потрібно носити шапку і шарф.

- Ходімо на ковзанку. - погодився Рома.

 Здавалося, що він це сказав, щоб відволікти мене від темою з шапкою. Хлопець зробив кілька років уперед, але я знову потягнула його за руку, змушуючи зупинитися, а сама роззирнулася. Через кілька будівель був невеличкий магазин з речами.

- Ходімо, - сказала я, тягнучи його в бік ркамнички.

- Ти ж несерйозно? - страдницьо протягнув Рома, йдучи за мною з великою неохотою.

- Серйозно-серйозно. Якщо тебе це втішить, то я також куплю собі шапку і шарф. Надворі холодно, зима як-не-як.

 Брюнет зітхнув, але все ж пішов за мною.

 В магазині було тепло й яскраво, з різким контрастом після морозної вулиці. Я одразу потягнулася до стелажа з зимовими аксесуарами, де на гачках висіли шапки й шарфи всіх можливих відтінків, від нейтральних до безсоромно яскравих. Я почала перебирати їх пальцями і врешті зняла одну в'язану темну шапку.

 Рома скептично глянув на неї, потім - на мене.

- Мені не холодно, - буркнув, засунувши руки в кишені пальта. - І взагалі, я не ношу шапки.

Я зітхнула, але відступати не збиралася. Підійшла ближче, приклала шапку до його голови, оцінюючи поглядом, ніби він був манекеном у вітрині.

- Ось тому ти постійно ходиш з червоними вухами, - пробурмотіла я і вже простягнула руку, намагаючись натягнути її йому на голову.

Він ухилився, ледь усміхнувшись.

- В мене нормальні вуха, а шапка принижує мою гідність.

- Твоя гідність переживе, - не погодилася я і взяла іншу шапку, трохи світлішу. - А от застуда - не факт.

 Я переключилася на шарфи, перебираючи їх пальцями. М’які, товсті, довгі - ідеальні для зими. Обрала темно-сірий і, не питаючи дозволу, накинула йому на шию, обмотавши один раз.

 Брюнет завмер, дивлячись на мене з таким виразом, ніби я щойно вчинила щось кримінальне.

- Ти серйозно? - запитав він тихо.

- Абсолютно, - кивнула я, підтягуючи кінці шарфа. - Подивись, як добре.

 Він глянув у дзеркало: спочатку з недовірою, потім із відвертим небажанням визнавати очевидне. Шапка лежала на полиці поруч, ніби чекала свого часу.