Розділ 9. Рома

 Зараз я стояв на колінах перед цією ненормальною. Що вона взагалі робить у моєму будинку? Але на думки часу, в точніше сил, не було. В голові шуміло, дзвеніло і взагалі, складалося враження, ніби зараз там проходять якісь ремонтні роботи. Перед очима все розпливалося і мені було дуже складно сфокусувати свій погляд на чомусь. Але коли засвітилися ліхтарі, мені знадобилася мить, щоб впізнати цю скажену Яну.

 Це ж треба вдарити мене лопатою! Згадавши про місце удару, я потягнувся рукою і торкнувся його, але вже наступної миті прибрав руку, з шипінням болю. 

 Подивившись на руку, в потім на ній трішки крові. Яна, яка до цього стояла нерухомо і, здавалося, передувала в шоці, також перевела погляд на мою руку. 

 А наступної миті сталося те, чого я зовсім не очікував.

 Побачивши кров на моїй руці, мені здалося, що вона почала важче дихати, потім обперлася рукою об стіну, а вже наступної миті її очі закрилися і вона втратила свідомість.

 Дівчина почала падати на землю, але я зміг з останніх сил піймати її легке тіло і тепер вона перебувала в моїх обіймах, в сам я й досі сидів на підлозі.

 Я зробив спробу піднятися з колін і стати на п'ятки, але це давалося складно. В голові продовжувало шуміти і паморочиться. Але не зважаючи на це, я все ж зміг піднятися в тепер знову нахилився, щоб підняти Яну.

 Я збирався понести її в дім на руках. Звісно був ризик, що по дорозі я також втрачу свідомість і ми разом де-небудь впадемо, але залишити її тут я також не міг. Сюди дуже рідко навідуються люди, в якщо я втрачу свідомість, то до того моменту, як я прийду до тями, вона вже замерзне типу насмерть.

 Отже, зібравшись з духом і всіма силами, які де мене не покинули, я підняв дівчину. Основною проблемою було пересування і запаморочення. Якби не ці два фактори, я б за хвилину вже б заніс Яну в дім, вона майже нічого не важила.

 Ось я уже вийшов з кутка, вийшов на стежку. Біль става дедалі сильнішим, а перед очима почало темніти. Я зажмурився і струснув головою, намагаючись відігнати це почуття, але, здається все ставало гірше і я ось-ось мав втратити свідомість.

 Коли до вхідних дверей будинку залишалося двадцять метрів, звідти вийшов брат. Помітивши нас з Яною, він відразу поспішив нам на зустріч.

- Що сталося з Анею? І що в тебе за вигляд? - занепокоєно запитав він, забираючи Яну з моїх рук.

 В очах вкотре потемніло і я поспішив до своєї кімнати, залишився запитання брата без відповіді, в його самого позаду.

 В будинку пахло їжею і мене почало нудити, я поспішив піднятися сходами до своєї кімнати, де відчинив вікно, бо здавалося, що повітря в кімнаті жахливе. Зробивши це, я ліг на ліжко і нарешті розслабився.

 Так я пролежав з пів години, а потім в мої двері постукали.

- Всі вже за столом. Чекають тебе. - почувся голос мами, а потім я почув як віддаляються її кроки.

 Простогнавши, я все ж підвівся з ліжка і пройшов у ванну кімнату. Обпершись руками в раковину, я подивився на своє відображення в дзеркалі.

 На лобі була темна смуга висохлої крові, яка тяглася від розсіченої шкіри до скроні. Шкіра навколо удару вже почала набрякати, синяк поволі проступав з-під шкіри, набуваючи густого фіолетового відтінку. Я обережно повів пальцями до рани  і одразу ж напружився від різкого болю.

 У дзеркалі повернулася людина з втомленими очима. Погляд був ніби трохи відсутній, розмитий — наче я дивився не на себе, а крізь власне відображення. Зіниці трохи розширені. Брови насуплені. У кутиках губ — ледь помітна тінь гіркої усмішки.

- Красень. - промовив я і почув свій тихий, зрипки голос.

 Я вдихнув глибше — і на мить заплющив очі. Голова важчала, мовби налита свинцем. Боліло не лише місце удару — боліла вся тиша навколо. Легке запаморочення накотило хвилею, і я сильніше вчепився в раковину, щоб не втратити рівновагу.

 Коли знову підвів очі, у дзеркалі відобразилось щось більше, ніж просто травма. Утома. Злість. Я ще змушу цю божевільну розплатитися за мої муки. 

 Я змочив руку водою, і холодні краплі повільно поповзли по шкірі. Кров змилася, але слід удару залишився — грубий, живий, пульсуючий. Синяк починав ширитися, мов тінь, що нікуди не поспішає.

 Я ще кілька секунд дивився на себе — намагаючись зрозуміти наскільки все погано.

 Врешті мені набридло, я відштовхнув я від раковини, злегка похитнувшись, в потім покинув ванну і попрямував на кухню.

 За столом справді уже всі сиділи, але не їли - чекали мене, як і сказала мама. В голові стола сидів батько з обличчям, яке не виражало емоцій, втім, як завжди. Справа від нього сидів Андрій - це показувало, що він його права рука, в зліва - сиділа мама, перебуваючи спиною до мене. Біля неї я помітив дівчину з довгим темним, - але не чорним - волоссям, яке розсипалося по їх плечах 

 Яна.

 Брат перший хто побачив мене.

- Нарешті, ми тебе вже зачекалися. - промовив він, проводжаючи мене поглядом до мого місця.

 Я вирішив сісти біля нього, щоб бути навпроти Яни.

- Що з вами сталося? - запитав брат? - Коли я вас побачив, то не знав, що думати. В тебе голова в крові, а Аня непритомна.

- Аня? - я запитально підняв брови і перевів погляд на дівчину.

- Так, забув вас представити. - брат протягнув руку вказуючи на дівчину. - Аня - моя дівчина, - він протягнув іншу руку в моєму напрямку, - а це Рома - мій молодший брат.

- Приємно познайомитися, Аню. - виділив я останнє слово, не зводячи уважного погляду з неї і протягнув руку. Вона потиснула її, але все не так просто. Я перевернув її долоню і поцілував тильний бік.

- Взаємно. - відповіла вона і поспішила вивільнити руку.

- То що все таки сталося? - не вгавав Андрій.

- Я гуляв садом і стояв неподалік від жаху, коли мені на голову впала велика борулька. Потім Аня побачила мене і запитала про самопочуття, запропонувала допомогу, але побачивши кров, втратила свідомість. Боїшся крові? - запитав я в неї.