Розділ 8. Яна

- Що?! - ошелешено викрикнула Міра, ледве не вдавившись ковтком кави і тепер витирала її краплі серветкою з білосніжкого столу, за яким ми сиділи.

- Тихіше ти, не кричи. - прошипіла я, озираючись - відвідувачі кафе, які сиділи неподалік, кидали на нас невдоволені погляди.

 Як мене це завжи дратувало. Розумію, загальноприйнятий порядок і таке інше, але, чорт візьми, постійно засуджувати людей за їхні дії. До того ж, будь-які, загальне осудження не залежить від того, що ви щось зобите або ні. Вони просто вас засудять, навіть не розібавшись в ситуації.

- Ти ж не погодишся на це, правда? - запитала подруга.

 Власне кажучи її бурхливу реакцію викликала частина історії, де Аня просила мене прикинутися нею.

 Я стиснула плечима.

- Я вже погодилася. - відповіла я і ніби нічого не сталося, зробила ковток кави.

 Міра простонала і лягла на стіл, але вже за мить підвелася.

- Ти ж розумієш, що ти будеш прикидатися дівчиною якогось лівого типа, якого жодного разу в житті не бачила?

- Формально я бачила його вчора.

- Те, що ти бачила його зі спини за кілька метрів не рахується. - відповіла вона і посейознішала. - Ти ж розумієш, що він буде думати, що перед ним Аня, його дівчина? Він може обійняти тебе або ще гірше - поцілувати. Як Аня ставиться до цього?

- Ми про це не подумали. - знічено відповіла я.

- Хто б міг подумати. - хмикнула подруга і, закотивши очі, зробила ковток з чашки.

 Я вирішила перейти на інший ступінь своєї розповіді і почала розповідати про Олега. На нього в Міри була сильніша реакція. Але якщо, коли я розповідала про пропозицію сестри, вона відчувала шок, то зараз - злість. Вона згадувала чоловіка такими словами, яких, я впевнена, немає в жодному словнику. До речі, її нецензурні висловлювання знову викликали хвилю осуду від оточуючих. Тому, закотивши очі, я швидко розплатилася за каву і потягла подругу на шопінг.

 Години зо три ми блукали по різноматнітнім крамничкам торгового центру, заходячи то в одну, то в іншу. Ми відвідали, певно, з десяток магазинів одягу, завітали в ювелірну крамничку і, навіщось, в сувенірну. 

 Якраз поки ми прогулювалися по ній, я подумала, що я б дуже гарно себе покажу перед родиною Андрія, якщо прийду не з пустими руками, але я не мала жодного уявлення, що можна було б купити його сім'ї. Тому, ось я вже нарізала п'яте коло по цій злощасній крмничці, а Міра плелася поруч. Раптом подруга зупинилася і потягнула мене за рукав светру.

- Як тобі це? - запитала вона і кивнула кудись на поличку зліва.

 Повернувши голову у вказаному напрямку, я побачила набір столових приборів у строгій чорній коробці. Всередині все було розкладено з дратівливою акуратністю: виделки, ножі, ложки - у своїх поглибленнях, ніби на параді. Сталь - матова, без жодного зайвого блиску, ручки -прямі, з холодним геометричним дизайном. Без вензелів, візерунків і пафосу - просто речі, які виконують свою роботу.

 На кришці був маленький сріблястий логотип бренду. Той тип упаковки, що одразу натякає: це було недешево, але й не кричить про це. Такий подарунок складно критикувати - корисно, нейтрально, практично. Класична «ти не помилишся» покупка.

Взагалі я не любила обирати подарунки, а особливо людям, яких я взагалі ніколи не бачила і не знаю. В таких випадках я старалася дарувати якісь практичні речі, які точно будуть використані. Ну і якщо вони не подумають, що я намастила ці прибори отрутою, то не бачу причин, щоб вони їх невикорисовували.

 Схопивши коробку, ми пішли на касу, де швидко розплатилися і покинули торговий центр, несучи в руках безліч різнокольорових пакетів. Щонайменше з десяток з них містив в собі одяг. Куди я буду його складати я не знаю. Скоріше за все замовлю нову шафу. 

Так-так, я замовляю нові шафи, коли душі моїй завгодно. І якщо ви вважаєте, що це буде друга шафа, то помиляєтеся. В моїй кіманті стоїть уже дві шафи, а через стіну є порожня кімната і я подумую переконати тітку зробити з неї мою гардеробну. Гадаю, вона не буде проти.

 Завантаживши пакети в багажник машини, я відкрила задні дверцята автомобіля, оскільки в нас ще залишалася частина пакетів, які не помістилися в багажник і тепер будуть їхати в  салоні машини. Швидко розібравшись з цим, ми з Мірою зайняли передні місця машини і, покотившись по зимовій дорозі, з обох сторін від якої лежали великі кучугури снігу, увімкнули в салоні радіо. 

 Сьогодні однозначно був наш день, тому що з колонок зазвучала наша улюблена пісня.

- О-о-о, - головно протягла Міра і, поспішно прочистивши горло, крикнула у вікно: - Тримайся, світ!

 Щоб підтримати її божевілля, я посигналила. Певна річ для інших наша машина виглядала ніби божевільня, але нам було байдуже. Ми розсміялися і вже в наступну мить вунісон протягнули перші рядки пісні:

- Я проти тебе стою та слів не згадую.

- Заради тебе я все залишу, - цей рядок я вже заспівала одна. Обожнюю його!

- Місто закохує нас і зраджує, - останнє слово подруга проспівала так, ніби їй заживо вирвали серце або увігнали в нього кинджал, а потім провернули його і вона пережила неймовірний біль. Недарма вона хоче піти навчатися на акторку. Її перебування в юридичному лише для задоволення батьків. Своє життя вона не збирається пов'язувати з поліцією, зраджуючи сімейні традиції.

- Ми такі, як є-є-є-є! - загорнали ми з Мірою перший рядок приспіву, не турбючись про те, щоб потрапляти в ноти. Це був крик душі. - Однакові. Такі, як є-є-є! Одинокі ми. Такі, як є-є-є! Затавровані.
Такі, як є такі, як є.

 Загалом, це були найкращі чотири хвилини сьогоднішнього дня. Як і Міра я обожнюю цю пісню до неможливості. Опісля, ми щасливі підспівували ще кільком пісням по дорозі до мого дому, але вже не з таким надривом та віддачею. Мені в голову прийшла думка, що якби я не була юристом, то стала б співачкою, лише заради того, щоб виконувати ось такі от пісні.

 Приїхавши додому, ми продовжили свій імпровізований концерт, розвантажуючи мою машину від цієї тонни пакетів, а опісля несучи їз в мою спальню. І ось через п'ятнадцять хвилин підлога моїй кімнати була схожа на веселку, будучи усіяна всіма цими пакунками.