Розділ 9

- Я говорив що ми вже під'їжджаємо до будинку.

- А... зрозуміло. - я ніяк не змогла сфокусувати свою увагу на чомусь одному. З одного боку я не мала виходити зі своєї ролі, з іншого - я боялася за своє життя, а ще з одного - я втомилася від всього цього і хотіла вже пошвидше додому щоб просто закутатися в ковдру і увімкнути якийсь серіал.

Проте реалії мого життя не такі і я вирішила дочекатися кінця поїздки мовчки роздивляючись краєвиди за вікном, але мовчки не вийшло. Вже за хвилин п'ять таку прекрасну тишу порушив Андрій.

- Чому ти не п'єш? - він на секунду кинув на мене погляд, а потім повернув свою увагу на дорогу.

- Що? - здається я якось занадто глибоко занурилася в свої думки бо зовсім не розуміла про що зараз говорить хлопець. - Про що ти?

- Чому воду не п'єш?

- А... - я подивилася на пляшку, яку несвідомо крутила в руках. - Просто забула.

- Випий, тобі стане краще.

- Так... Так, ти маєш рацію. - відмовлятися і не пити було б якось занадто підозріло, тому я вирішила хоча б зробити вигляд того, що п'ю і пошвидше повернутися до свого мовчазного очікування кінця поїздки з деякими нотками страху, якого просто ніяк не могла позбутися. Лише старатися не пірнати в нього і вдавати ніби все добре. Тільки так я могла залишати свій розум холодим і мислити адекватно. На щастя Андрій не говорив зі мною до кінця нашої поїздки, що дало мені нормально зібратися з думками і звернути увагу на краєвиди навколо.

 Будиночок, до якого ми їхали знаходився за містом, тому чим ближче ми ставали до нього, тим кращі відкривалися краєвиди. Взимку звісно вони були не такими гарними, але я прикрила очі і вирішила уявити який вигляд вони мають весною.

 Ряди дерев, які супроводжують нас вздовж дороги, стоять зелені, навколо них розкинулася неймовірно зелена трава, на якій так і хотілося зробити пікнік, а вдалині за деревами видніються гори, біля яких протікає невеличка річка і я з Аньою та Ліаною купаємося в ній, а потім виходимо з води, до мене підходить Андрій і цілує, а я посміхаюся.

 Я стрепенулася і прокинулася. Я так замріялася, що навіть не помітила як заснула. Це ж треба таке! Озернувшись навколо, я виявила що досі сиджу в машині, але Андрія поруч немає та й машина стоїть в якомусь незнайомому дворі. Я здивувалася що хлопець не розбудив мене, хоча ми вже приїхала і вирішила вийти з машини.

 На дворі було навіть холодніше ніж раніше. Та це й не дивно бо було вже темно і подвір'я освітлювали лише кілька ліхтарів вздовж стажки і біля будинку. Я взяла сумочку і зачинила двері машини, ще раз озирнувшись навсібіч і нікого не побачивши, я вирішила обійти будинок щоб краще розивитися сад і подвір'я.

 Я пішла від машини вздовж стежки, яка йшла в бік, а потім завертала на заднє подвір'я дому, де як виявилося був сад. Тут були різні кущі і хвойні дерева, але певною весною тут росли ще й якісь квіти, оскільки я бачила кілька квітників, огороджені невеличким декоративним парканом.

 Я пройшла половину саду, як побачила якогось чоловіка біля двох хвой, які були розсташовані дуже близько одна від одної. Подумавши що це грабіжник(оскільки він не був схожий на Андрія), я роззирнулася і помітила граблі, які лежали біля невеличкої купи листя. Ще раз озирнувшись на невідомого, я тихенько взяла граблі і тримаючи їх напоготові, навшпиньки пройшла до нього і вдарила по спині ( правда не сильно щоб випадково не вбити), але цього вистачило щоб хлопець упав навколішки і застогнав з болю.

- Бл*ть, що це таке, чорт, візьми? - прогнав він і так само навколішках, повернувся до мене - Аня? Якого біса ти коїш?

 От, чорт, тепер, коли я бачила лице цього "невідомого", я впізнала в ньому молодшого брата Андрія - Романа. Аня показувала мені його фото коли я вкотре детально розпитувала її про всіх людей, яких маю знати. То як я могла його не впізнати?

- Рома? Ой, вибач, вибач, будь ласочка вибач. - я присіла навшпиньки і стала допомагати йому підвестися - Я думала ти якийсь грабіжник.

- Я розумію що вкрав твоє серденько, але навіщо ж так бити мене? 

- Що? - від його дурного жарту я навіть забула що допомагаю йому піднятися і поклала руки на боки, від чого Рома ледве не впав, але я вчасно згадала і підтримала його.

- Та я ж просто пожартував, ти якась дивна сьогодні. - він звівся на ноги, а я згадавши що проходила повз лавку, закинула його руку собі на плече і повела до неї.

- Чому всі сьогодні це кажуть? - трохи роздратувалася я.

- Може тому що це правда?

- Не кажи дурниць. - ми сіли на лавку і Рома відкинувшись на спинку прикрив очі - Ти як? Впорядку?

- Ну, на щастя ти не така сильна щоб мене вбити, але достатньо сильна щоб залишити синець. В мене ще й досі в голові паморочиться.

- Давай я води принесу тобі? - я вже встала і ступила крок в бік машини, як раптом Рома схопив мене за руку і притиснувся до неї щокою. - Що ти робиш?

- Не йди, залишвся зі мною. У всіх сенсах.

- Що? - я спробувала відсмикнути руку, але нічого не вийшло - Що ти говориш? Якщо ти не в курсі, то спеціально до твого відома: я зустрічаюся з твоїм братом.

- Ну то й що? - він підвівся і досі тримаючи мою руку, приблизився до мене так, що між нашими обличчями було лише кілька сантиметрів і він перейшов на шепіт, дивлячись на мої губи: - Навіщо він тобі, якщо є я? Я молодше нього, хіба це не краще?

 Він поклав одну руку мені на потилицю, а іншою притягнув мене ближче за талію і поцілував. Поцілунок був з присмаком якогось алкоголю і я спробувала відсторонитися від нього, але нічого не вийшло і тоді я вирішивши піти на крайні міри, з усією сили вкусила його нижню губу. Це подіяло і він відпустивши мене, відійшов, витираючи зворотньою стороною долоні крок з губи.

- Ай, що ти робиш? Взагалі збожеволіла?

- Що? Це я збожеволіла? Я що тобі мізки вибила граблями чи в тебе їх і не було? - я розізлилася і схопила із землі граблі - Цілуєш мене проти моєї волі, а божевільна я, так виходить? Тебе ще раз вдарити? Може розуму більше стане. Ідіот.