Розділ 1. Незнайома зустріч

«Десь у світі існує людина, разюче схожа на тебе. І часом ваші шляхи, або шляхи ваших рідних, можуть несподівано перетнутися».

Головного героя звали Назар. Світло-русий, двадцяти семи років, він мешкав у місті Луцьку.

Того чудового весняного дня Назар, занурений у власні думки, йшов центральною вулицею. Життя текло розмірено, і він не очікував жодних несподіванок.

Раптом, проходячи повз затишне вуличне кафе, він мимохідь помітив двох дівчат, що сиділи за столиком біля вікна. Одна з них – руда красуня з довгими ногами, віком близько двадцяти п’яти років, – пила каву. Її подруга, на вигляд ровесниця, світловолоса Христина, жваво щось їй розповідала.

У ту саму мить руда дівчина, чиє ім’я було Юля, різко підвела погляд і завмерла, її очі застигли, втупившись у Назара, який щойно пройшов повз. Її подруга, Христина (25 років), стурбовано гукнула:

— Юлю! Що з тобою? Ти наче привида побачила.

Юля, ошелешена і з побілілим обличчям, лише ледь чутно прошепотіла:

— Христино... Це ж мій Микола! Він пішов!

— Юлю, про що ти? — Христина, намагаючись опанувати себе, схопила її за руку. — Ти ж прекрасно знаєш, що нашого Миколи, на жаль, більше немає.

Але Юля, наче не чуючи, впевнено відповіла:

— Ні! Це він, я впевнена!

Вона миттєво зірвалася з місця, перекинувши стілець, і, незважаючи на здивовані погляди відвідувачів, кинулася з кафе навздогін за Назаром.

Ледве наздогнавши його біля скверу, вона задихано крикнула:

— Колю!

Назар не озирнувся. Тоді вона, не роздумуючи, схопила його за передпліччя. Назар зупинився і, обернувся.

— Я знала! Я була впевнена, що ти живий! — вигукнула Юля. — А всі казали, що ні...

З невимовної радості, що межувала з істерикою, вона кинулася йому в обійми і міцно поцілувала в губи.

Назар стояв приголомшений. Коли він оговтався, то обережно відсторонив її.

— Прекрасно, дівчино, — сказав він, намагаючись говорити м’яко. — Мені, звісно, дуже приємна ваша реакція, але ви помилилися. Я не Коля. Мене звуть Назар.

Юля відступила на крок, її радість швидко змінювалася розгубленістю.

— Як? Ти що, Колю, мене справді не впізнаєш? Це ж ти! Голос... він зовсім твій!

Назар хотів заперечити, але в цей момент до них підбігла захекана Христина.

— Фух, Юлю, я ледве тебе наздогнала!

Як тільки Христина перевела погляд на незнайомця, вона, так само як і Юля, завмерла. Погляд її став абсолютно порожнім від шоку.

— Як це можливо? — ледь чутно видихнула Христина.

— Отож-бо! — з торжеством промовила Юля. — Я ж тобі казала, Христино, це він! Я його впізнаю з тисячі!

Назар рішуче втрутився в їхній діалог.

— Дами, вибачте, але я мушу повторити: мене звуть Назар, а не Микола, і я вас не знаю. Чим мені це вам довести?

Христина, єдина, хто зберіг залишки розсудливості, відразу перебила Юлю, яка вже відкрила рота для чергового вигуку.

— Тоді, будь ласка, — спокійно сказала Христина.                                                           — Покажіть нам ваш документ. Паспорт або посвідчення, що засвідчує вашу особу.

Назар знизав плечима.

— Не знаю, навіщо я це роблю, але я не проти.

Він дістав свій гаманець, витягнув водійські права і простягнув їх Христині. Вона взяла пластикову картку і почала ретельно, уважно вивчати її.

Юля ж стояла мовчки, не відриваючи очей від обличчя Назара, чекаючи на вердикт.