Щоденник - День 22

Що? Здивовані? Думали, це вже кінець? А ні!

Ендрю, 

Я не знаю, чи ти коли-небудь прочитаєш ці рядки. Якщо ні - тим краще. Це вже більше не твій щоденник. Тепер він мій.

Я перечитав усе, що ти писав упродовж минулих тижнів. І знаєш, до якого висновку дійшов? 

Ти лузер, Ендрю. Просто жалюгідний лузер.

Все було так близько. Просто неймовірно близько! План був майже ідеальним. Якби ж ти тільки не злякався. Якби не зламався в останній момент. Але, чесно кажучи, мені байдуже.

Бо сьогодні я поїхав туди, де знайдено вхід. Місце, яке називають аномалією. Порталом. Шансом.

Я стояв там довго. Мені потрібно було переконатися. Не просто повірити - відчути. І я відчув.

Те саме тонке напруження в повітрі. Дивну тишу всередині себе. Крок вперед, який змінює все.

І тоді я розумів: якщо існує світ, де твоє життя склалося ідеально, то десь є й мій.

І я не збираюся залишатися тут. У цій невдалій версії себе. Ти теж цього не хотів, Ендрю. Але ти не витримав.

Я зроблю це за нас обох. Знайду реальність, де не загубив все, що міг мати.

Де став вищим за всіх, хто сміявся.

Де мене поважають.

Де живу так, як заслуговую.

І я таки здійсню це. Не через жадібність. Через справедливість.

Мій шанс не дістанеться комусь іншому.

Тож залишаю цей запис як попередження, або як зізнання. Не знаю, що з цього вийде. 

Але тепер - доля на моєму боці.

                                                            - Вільям.