Щоденник - День 19

Я прийшов до нього занадто пізно. Здається, це була майже ніч, бо небо потемніло. Дорога до його квартири здавалася довшою, ніж зазвичай. Двері відчинилися не одразу. Мабуть, Вільям дивився у вічко і перевіряв, чи це я у коридорі. Запахло дешевою кавою і малиновим варенням. Мій напарник сидів у напівтемряві, тільки екран ноутбука світився блідим світлом. Він мовчки їв тост із варенням, запиваючи його гарячим напоєм.

- Ти виглядаєш гірше, ніж учора. - Зауважив колега. Ніякого тобі привітання після важкого дня. Жоднісінького. Тому я не відповів, а просто сів. Вільям довго вивчав мене, майже як лікар свого пацієнта. І врешті зітхнув:

- Ти зайшов занадто далеко, Ендрю. Повернутися назад вже не вийде.

Я знав це і без нього, але почути це вголос було боляче. Ніби хтось поставив крапку в реченні, яке мені страшно закінчити.

- Він живе моїм життям. 

- Так. Але ти знаєш, що можеш забрати його. - Відповів спільник так спокійно, ніби ми говорили про нову роботу. - Зрештою, ти сам цього хочеш. Ти сам звернувся до мене, коли вперше потрапив у цю реальність. Не я.

Я відчув, як у грудях щось важчає.

- Я... Не знаю як. Я роблю такі речі вперше...

Мені дуже хотілося, щоб він сказав, що це ще можна зупинити. Він не сказав. Натомість відкинувся на спинку стільця й переплів пальці.

- Я подумаю над планом.

Здавалося, Вільям вирішував логічну задачу, а не... інше.

- Планом?

Я взагалі почув правильно? Колега кивнув. 

- Так. Планом, який дозволить тобі зайняти його місце. Ти ж хочеш цього, Ендрю? Але ти маєш пообіцяти мені, - холодно додав він. - Що за свою роботу я отримаю підвищення. Я не працюю безкоштовно.

Мене пересмикнуло від неприємної згадки про обіцянку.

- Згода.

- Що ж, чудово. Ти маєш розуміти одну річ, Ендрю. Ти не просто забираєш чуже життя. Ти повертаєш своє.

Я не знав, чи це правда. Однак ці слова прозвучали дуже приємно. Збіса приємно.

- Я все підрахую. У мене є ідеї.

- Які саме? - Вирішую уточнити. Спільник усміхнувся краєм губ. Трохи криво, як завжди.

- Краще тобі поки не знати. Ти занадто емоційний. Зірвешся.

Я не став заперечувати. Він мав рацію. Вже не було зрозуміло, де кінець моїх думок, а де початок чужих. Вільям увімкнув настільну лампу і почав щось писати. Не було видно слів, лише тінь від його руки та зосереджений вираз обличчя. Речення лягали рівно й плавно, ніби давно завчені рухи. Його руки рухалися швидко і нервово. Я сидів мовчки і дивився у вікно, на відображення свого лиця у темряві. Думав... Що буде, коли Віл завершить цей "план"? І що буде зі мною, якщо він його не завершить?