Щоденник - День 17

Я йшов за тобою на безпечній відстані.

 Навіть не знаю, чому називаю це стеженням- для мене це радше спроба зрозуміти людину, яка крокує попереду. Ти вийшов із дому впевнено, не озираючись. Рухався неквапом, оминаючи машини на парковці. Там стояло авто: білосніжне й розкішне, як завжди. Я крокував позаду і дивувався: ані найменшої спроби перевірити, чи хтось слідкує за тобою. Люди такого типу не знають страху - вони живуть у легкості. Звісно, що людський жах не знайомий і тобі. Життя в тебе ідеальне й витончене, без негативу. Воно наче створене для моїх мрій, тільки от дісталося комусь іншому. Втім, я трохи відволікся. 

Сьогодні шлях приводить нас до кав'ярні. Бариста називає по імені та усміхається так, ніби ти - важлива частина її дня. А моє ім'я не знає ніхто. Мій голос звучить лише в новинах, та й то із сухою відразою. Бо я далеко не той, кого згадуватимуть із усмішкою. Я взагалі не той, кого згадають. Сідаю на лавці навпроти. Роблю вигляд, що дивлюся в телефон, але насправді зиркаю на тебе. 

Ти мій ідеал. Моє мірило ідей, цілей і сподівань. Легкий сміх, впевнені рухи, відсутність страху втратити все. Мабуть, за це я й ненавиджу тебе. Кожна дрібниця впадає мені в око. Наприклад, японський годинник на руці від фірми Seiko. Ти завжди торкаєшся його, коли нервуєш. А ще трохи накульгуєш на праву ногу, хоч намагаєшся цього не показувати. Не ховайся, Ендрю. Я знаю про ту давню дитячу травму. У мене теж пошкоджена нога, але я ніколи не приховував цього. Задумливо проводиш рукою по рудому волоссю. Міркуєш. Може, на когось чекаєш? Хоча навряд чи: дівчина сьогодні дуже зайнята, а батьки живуть далеко за містом. Ти жадібно кусаєш горіховий круасан. Я чую цей аромат; він змійкою заповзає мені у ніздрі. Ледве втримуюся, щоб не підійти поближче. Думаю: якщо займу твоє місце, чи помітить хтось підміну? Чи всі просто приймуть мене? Адже зрештою колись це станеться. Потрібно просто трошки більше часу. 

І тоді цей круасан гризтиму я, Ендрю. А не ти.