4

Андрій пив. Це був единий спосіб приглушити біль і пульсацію в голові. Единий спосіб забуття. Коли душевний біль притуплявся і життя здавалось терпимим. Коли все навколо здавалося не таким жалюгідним, особливо він - собі. Після поранення його записали як мотлох. Ось він був здоровою гарною, успішною людиною, а став мотлохом. Жінка - красуня пішла. Покинула щойно дізналася що він уже ніколи не буде колишнім. Такий маленький шматок металу за секунду перекреслив усе на до і після. 

Ще ковток з пляшки. Андрій примружив очі. Вечірній присмерк тихо з туманом опускався на землю. Ліс видавав незрозумілі звуки. Андрій сидів в роздумах. Згадував сьогоднішній день і дівчину що ніби примара вийшла з туману. Довга сорочка, босі ноги і погляд темних як терен очей від якого робилося моторошно. Алебастр шкіри  обсидіан волосся. Симетричність обличчя ніби вирізьблена невідомим скульптором. Досконала але ніби потойбічна краса. Що вона робила в лісі.? Чому так дивно вдягнена? Чому мовчить? 

Поступово він зісковзує в сон. Йому сниться дівчина з думок. Йому сниться багряне небо. Білі сніжинки падають на волосся.Він піднімає долоню і сніг починає падати на руку. Та чомусь не тане, розтирається між пальців сірим попелом. Він назиляється до річки. Зачерпує долонями червону воду. Вона тепла аж ніби гаряча. Він виплескує її назад. Руки липкі. Намагаються витертись об сорочку. Вони пахнуть металом. 

Дівчина на іншому березі сміється. Сміх як перелив дзвіночків. Потім піднімає руку до скроні і стріляє із уявного пістолета..