РОЗДІЛ VII. КІНЕЦЬ УСЬОМУ…

Настав ранок. На небі знову було яскраве сонце. Вітер хвацько ганяв хвильки по поверхні озера і щиро радів своїй майстерності. Гори замислено дивились на небо і думали старі легенди. Десь всередині них у своїх печерах спали могутні дракони, що обіцяли вийти на поверхню, коли в них зовсім перестануть вірити. Небо вмилось у вранішніх калюжах і витерлось до кількох білосніжних хмаринок.

Дітей у Домі побудив годинник і всі дружно стали вмиватись та весело гомоніти про свої нічні сни. Ще раніше пані Варвара зібрала біля себе кухарчуків і розповіла їм, що планує приготувати сьогодні. Кіт Бурмило уже давно походжав по кухні, наче пильно слідкуючи за всім, що відбувається. Чергові по порядку у Домі вийшли у фойє приймати вахту від своїх попередників. Сам Дім зачудовано прислухався до всього, що відбувалось всередині. І серце його переповнювала любов до дітей.

Каріна із компанією почвалали вниз на сніданок. Богдан уже майже нормально ходив, хоч і за підтримки Ідана.

– Завтра я буду бігати, – хвалькувато пообіцяв він.

У їдальні, як завжди було гамірно. Тим паче, дітям було що обговорити. І всі шукали поглядами новенького хлопчика. Проте його не було у залі.

– Спробуєм зайти до нього після сніданку? – запропонувала Каріна.

– Звісно! – погодились всі.

– Ти вже дочитав ту книгу, що принесла тобі Юнона? – кепкуючи запитала сестричка свого брата.

– Ні. Сьогодні дочитую. Я залишив фінал на сьогодні. Що ти дивишся?

– Читака, – показала йому язик Каріна.

– Книжка справді цікава! Може та Юнона і зануда, але книгу вона мені принесла якраз не занудну!

– Це була найпростіша книга із її бібліотеки, – засміялась Ронні.

– Ех, нічого ви не розумієте в літературі! – промовив Богдан і жваво взявся за їжу.

Після сніданку вони піднялись у фойє і вклякли, щойно вийшовши зі сходів. Посеред зали на дивані сидів Трікі. Він зосереджено щось робив на столі. Компанія підійшла ближче. Довкола стояло ще декілька дітей. Вона також були приголомшені.

У хлопчика був спокійний вираз обличчя. А на столі він поступово ламав і рвав всі ігри, зроблені власними руками дітей.

– Ей! Що ти робиш! – крикнув Нечупара, з’явившись із першого поверху.

Трікі не відразу відреагував. Тільки, коли Нечупара знову відкрив рота і встиг промовити «Я тобі!..», Трікі підняв погляд. Його очі були якісь несамовиті. Він оглянув всіх швидким поглядом, піднявся і пішов геть у свою кімнату. Щойно за ним закрились двері, всі рушили до столу.

– Придурок! – злісно лайнувся Нечупара.

– Дивіться, він зламав все! Все пошматував, – мало не заплакала якась дівчинка.

– Що це з ним? – не могла зрозуміти Ронні.

– Він просто хворий якийсь, – процідив Ідан. – Нечупара, пішли дамо йому в ніс разок.

І хлопці рішуче попрямували до кімнати новенького хлопця. Ронні навіть не спиняла їй – всім було дуже боляче бачити, у що перетворились їхні улюблені ігри. Але Каріна побігла за хлопцями.

Коли вони ввірвались у кімнату, Трікі сидів на ліжку і розглядав свої руки. Погляд у нього перестав бути одержимим, а зробився, немовби, пустим і трохи здивованим. Ідан сердито кинувся до нього.

– Ти чого понищив наші ігри?

Трікі розгублено поглянув на нього.

– Я? – промовив він.

– Ти, придурок!

Ідан схопив його за одяг та почав трусити.

– Ти розумієш, що тобі за це буде?!

І тут Трікі, наче відмахнувся від Ідана. Лусь! І хлопець уже полетів на підлогу. Там він ошелешено потрусив головою.

– З тобою все нормально? – кинулась до нього Каріна.

– Нічого собі! Ти мене вдарив! – збісився Ідан і знову кинувся до молодшого і меншого від нього хлопця, але той знову одним легким ударом послав суперника на підлогу. Та так, що Ідан скрутився від болю.

– Як він так б’є?! – розкрив рота Нечупара.

Трікі дивився на переможеного суперника і раптом почав сміятись. Він сміявся дивним, моторошним сміхом, ніби ніколи не чув, як сміються люди. Каріна і Нечупара налякано дивились на нього, а Ідан стогнав на підлозі. За мить дівчинка зрозуміла, що треба забиратись звідти. Вони обоє кинулись до Ідана і допомогли йому встати. Через кілька секунд всі троє були вже у фойє. Побачивши Ідана, що скривившись від болю тримався за свій живіт, Ронні кинулась до них.

– Що сталось?!

– Трікі ударив його, – Нечупара сам не повірив своєму голосу.

– У нього якась неймовірна сила, – видушив із себе постраждалий. – Він наче кам’яний.

У фойє уже зібралось багато дітей, які теж були вражені від понівечених ігор. Вони підійшли до Каріни та інших і почали допитуватись, що відбулось. Через деякий час з’явились і Тім із Вітом. Побачивши їх, Каріна мимоволі зраділа. Їй здалось, що лише вони можуть захистити дітей у такій ситуації.

– Що тут трапилось? – запитав Віт.

Діти навперебій все розповіли.