РОЗДІЛ V. ТАЄМНИЦЯ ДОМУ.

Ранок прийшов, немов кіт – він мурчав і мостився на животі.

Карінка привідкрила повіки і побачила, що на ній дійсно сидів здоровецький кіт і муркотів. Його великі очі примружено дивились на дівчинку. Вона була у своїй кімнаті. На ліжку поруч спокійно собі спав Богдан. Пахло квітами і сонцем із вікна.

– Ти кіт Бурмило? – щасливо посміхнулась Карінка.

Вона на мить навіть подумала, що він дійсно відповість їй людською мовою, адже у цьому Домі все довкола було таким казковим. Проте кіт лише стиха м’явкнув і зістрибнув на підлогу. За мить він уже вибіг у причинені двері кімнати.

Каріна не образилась на погані манери Бурмили і задоволено потягнулась. Як добре було опинитись знову в ліжку, літнього ранку. Коли поруч із тобою твій братчик і тебе чекає сніданок. І жодної безмежної темряви.

«Але ж що трапилось із хлопцями?» – раптом подумала Карінка. Вона підвелась із ліжка, взула капці і отак в піжамі побігла у фойє. Там ще нікого не було, хоч зелена зала уже по вінця була наповнена ранковим світлом.

Дівчинка наполегливо постукала у двері хлопців. Їй довелось повторити це ще кілька разів, поки не пролунав сонний голос Тіма:

– Відчинено, шоб вам добре було!

Каріна ввійшла і побачила звичайне сонне царство: усі лежали у своїх ліжках. На неї витріщилось три пари очей. З них двоє могли розгледіти ранкову гостю, а одна пара мружилась і, вочевидь, практично нічого не бачила – це були очі Енштейна без окулярів.

– Тім! Віт! Мико! – вигукнула дівчинка.

Останній хлопець охнув і повернувся до неї.

– Ти живий?

– Живий, дякую, – мовив він, проте обличчя його було скривленим.

– Болить Мицько? – посміхаючись, запитав Тім.

– Пече, – відповів хлопець.

– Що? Що трапилось? – дівчина прагнула чим скоріш все дізнатись.

– Та нічого. Ми тобі не розповідали просто, що роблять Стражі Дому, – байдуже махнув рукою Віт. – Якщо вони хапають тебе, то твоє тіло стає наче ватним. За секунду ти вже із ним нічого не можеш вдіяти і страж сам веде тебе назад в кімнату і вкладає у ліжко. А на ранок твоя дупа так болить, наче її духопелили всю ніч.

– Мицько тепер мусить пропустити сніданок, бо сидіти він не зможе, – сказав Тім і зареготав.

– І що тут смішного? Всі побачать, що мене одного нема! – сердито буркнув Мико.

– Хлопці скажуть, що тебе нудить – переїв вчора солодкого. От і все, – сказав Енштейн, надягаючи окуляри.

– Енштейн мусить завжди зіпсувати весь кайф. Тепер і посміятись уже нема над чим, – невдоволено зауважив Тім.

– А з вами?.. Що сталось із вами? – продовжила розпитувати Каріна.

– Ми вирубались. Хтось раптом виключив думки в моїй голові, – розповів Тім. – Якби я був Мицьом, то я б не здивувався такому, адже це для нього нормально…

– Коли мені пройде дупа, то я втру тобі носа своїм кулаком! – погрозливо промовив Коромисло із другого поверху ліжка.

– Будеш мене духопелити і колошкати? Даш мені прочухана? – не вгавав хлопець.

– Ми просто зникли звідти, – втрутився Віт, пояснюючи що сталось, – і опинились тут. І уже був ранок. Ось так.

– Що доводить, що Дім може зробити із вами все, що завгодно. А допускає він вас так близько до своїх таємниць лише тому, що грається із вами. Йому цікаво, що ви будете робити, – поділився своїми міркуваннями Енштейн.

Віт невдоволено зиркнув на нього і повернувся до Каріни:

– А що трапилось із тобою?

– Я… еее… – розгубилась Карінка. Вона раптом зрозуміла, що немає права розповідати все навіть Тіму і Віту, адже із ними Дім не говорив. Вона раптом зрозуміла, що Дім чомусь вибрав лише її. – Я теж втратила свідомість і прокинулась уже тут.

Тон її голосу був вкрай невпевненим.

– Хоробрик нам бреше! – вигукнув Тім. – Ану зізнавайся, що трапилось?

Всі четверо втупились в неї поглядами. Ох, як нелегко було брехати! Мабуть, важче, ніж тікати від Стражів і взагалі переживати всі ці пригоди. «Але ж можна просто недоказати всю правду…» – подумала Каріна.

– Я опинилась в повній темряві. Там не було нічого. Зовсім нічого – лише темрява. Я не бачила своїх рук… Думала що осліпла. Потім я пішла. Просто пішла кудись. Нічого не мінялось і було дуже страшно. Я думала, що більше ніколи не побачу нічого, крім пітьми, – Каріна важко ковтнула. – Мене врятувала черепашка. Ось…

Вона витягла маленьку в’язану іграшку.

– Мені її Радміла подарувала вчора. Вона поміщається в кишеню і її можна носити із собою завжди. Радміла сказала, що якщо мені стане страшно або самотньо, то я можу взяти до рук черепашку, і мені стане легше. І це дійсно допомогло – я відчула, що я не одна. Потім я знову ходила в темряві, поки нарешті не озвався голос. Вона сказала, що вона – Тінь Дому. Сказала, що пишається мною, пишається як я пройшла випробування і тому відпускає мене. Після того я нічого не пам’ятаю. Прокинулась я вже в кімнаті.

Першим серед приголомшених хлопців озвався Енштейн: