РОЗДІЛ ІV. ПОДОРОЖ У ПІДВАЛ.

– Хлопчики та дівчатка, прошу вставати! Мийте личка і танцюйте!

Каріна розплющила очі і деякий час не могла зрозуміти, де вона? І хто щойно попросив її вставати? На ліжку навпроти вона побачила Богдана, що заснув із книгою в руці. Дівчинка пригадала всі вчорашні події і її охопила радість і, водночас, хвилювання.

Карінка перевела погляд на кімнату, потім – на годинник і зрозуміла, що це саме він намагався підняти їх із ліжка.

– Але ж ти і балакучий годинник, – спросоння пробурмотіла Каріна.

– Швиденько, я сказав! Скоро снідати! – годинник був невблаганним.

Дівчинка невдоволено вткнулась носом у подушку і забурчала.

– Що? Що ти кажеш? – прокинувся Богданчик.

Він підвівся, відклав книжку і, ще не протерши очі, взявся ворушити ушкодженою ногою, так, наче йому всю ніч снилось, що він видужав і знову може бігати.

– Ну як? – відірвалась сестра від подушки

– Боляче, – зізнався брат.

– Шкода. Ти би бачив, просто, як вчора Нечупара із друзяками катались на наших велосипедах! – підстрибнула на ліжку Каріна. – Такі кумедні!

– Е-ех, скоріше б нога перестала боліти. Я би і покупатись пішов.

– Слухай! А в мене ідея! Я попрошу Мика винести тебе на беріг озера після сніданку. Ми будемо купатись, ну а ти хоч погрієшся на сонечку.

– О, це гарна ідея. Ти із ним уже здружилась? – зрадів Богданчик.

– Він класний. Добрий такий, – Каріна підвелась і попрямувала у ванну.

– Цікаво, що сказали бабуся і дідусь Радмілі, коли дізнались, що ми тут? – замислено промовив Богдан.

Дівчинка виглянула із ванни – вона відкрила кран, тому нічого не почула.

– Що ти сказав?

– Може бабусі і дідусеві подзвонити? Що скажеш? – запитав Богдан.

– Мабуть, треба. Вони можуть хвилюватись, – погодилась Карінка. – Я попрошу у Радміли або Мілени телефон, – сказала дівчинка і повернулась у ванну кімнату.

– Ага, якщо у них є цей телефон, – промовив хлопчик і потягнувся до вікна, щоб відчинити його.

Через декілька хвилин балакучий годинник покликав всіх на сніданок. Каріна зачекала Ідана і Ронні, котрі трохи забарились із тацями, і спустилась із Ронні в їдальню.

Коли вони прибули на місце, увагу дівчат привернув столик, де сиділи Тім, Віт, Мико і Енштейн.

– Ти не будеш їсти ці млинці, зрозумів? – Віт загрозливо навис над зіщуленим Енштейном.

– Ну, будь ласка… я хочу їсти… – просив худорлявий хлопчик, але Віт уже забрав у нього тарілку.

– Гамай, какай, не балакай! – підморгнув скривдженому Енштейну Тім.

За сусіднім столиком раптом піднявся кремезний хлопець із суворим обличчям.

– Ей, може досить над ним знущатись? – погрозливо промовив він.

– Захар, а ти не втручайся! – огризнувся Віт. – У нього є ще бутерброди із сиром!

Захар уже підвівся, стискаючи кулаки, але останній аргумент змусив його розгубитись. Цією миттю скористалась Злата, що сиділа поруч із хлопцем:

– Захарчику, заспокойся, хлопці розважаються, – лукаво промовила вона до нього, і той таки сів на місце.

Каріна і Ронні спостерігали за цим уже зі свого столика.

– Не можу повірити. Чому вони так знущаються над тим хлопчиком? – кліпала очима Каріна.

– А ти думала Тім і Віт – це два ангели? – хмикнула Ронні.

– Ну не знаю. Вчора… – і Каріна прикусила язика, бо мало не бовкнула про їхні вчорашні пригоди.

Ронні зиркнула на дівчинку, але вирішила не допитуватись.

Після сніданку вони домовились, що зустрінуться на озері. Каріна розповіла про свій намір попросити Мика винести брата на сонце, і Ронні відповіла, що перекаже це Ідану, щоб той узяв якісь ігри для розваги.

Біля їдальні Каріні не вдалось спіймати славетну трійцю, тому вона подалась нагору до їхньої кімнати. Опинившись у фойє, дівчинка із розпачем зрозуміла, що не знає, де кімната хлопців. Перед нею було кілька десятків дверей. Проте все виявилось значно простіше, ніж вона думала: на дверях було написано «Тут живуть Тім, Віт, Мицько Коромисло і ще один грач».

– Ну зараз я з ними розберусь! – обурилась Каріна за таке ставлення до Енштейна і що сили постукала у двері.

– Га? Шо? – почулось з-за дверей. – Кого там принесла лиха година?

– Це я! Каріна! Відчиняйте!

Пролунали кроки, клацнув замок і двері привідкрились. На зовні виглянув ніс Тіма. Він принюхався.

– Сама? – по-шпигунськи зашепотів хлопець.

– Сама.

– За тобою ніхто не слідкував?

– Ні.

– Заходь, – двері відчинились трохи ширше, і Каріна прошмигнула всередину.

У кімнаті всі були у зборі: Віт розвалився на ліжку, Місько віджимався на підлозі, а за столом – Каріна не повірила своїм очам – сидів Енштейн і преспокійнісінько їв якесь солодке на тарілочці.