РОЗДІЛ ІІ. БУДИНОК ПОВНИЙ ДІТЕЙ.

На порозі стояла жінка 30-35 років. У неї був м’який та спокійний погляд і неймовірно красиве темне волосся. Незнайомка була одягнута у довге біле плаття, що виглядало чарівно на смаглявій шкірі вродливої жінки.

– Привіт, – випередила незнайомка дівчинку. Її голос був таким самим, як і погляд – дивовижно лагідним.

– Доброго дня. Даруйте, що постукали до вас, – збентежено почала Карінка. – Ми з братом просто заблукали. І він упав… Тут в яр. У нього щось із ногою… Ми не знаємо, що робити.

Жінка перевела погляд на Богдана і нахмурилась.

– Як тебе звати? – звернулась вона до дівчинки.

– Каріна. А брата – Богдан.

Запала мовчанка: Каріна уже не знала, що сказати, а хазяйка дому чомусь зволікала, наче щось зважувала. Хлопець уже було відкрив рота, коли жінка поставила несподіване запитання:

– А де другий велосипед?

– Там, – одноголосно відповіли діти, вказавши в бік яру.

Незнайомка вийшла із дому і наблизилась до Богдана. Каріна рушила за нею.

– Що із ногою? – запитала жінка, схилившись над хлопчиком.

– Мабуть, м’яз потягнув. Болить, але не дуже сильно.

– Ходити не можеш?

Хлопчик скрушно захитав головою.

– Мене звати Радміла, – лагідно посміхнулась жінка. – Я так розумію, братчик старший? Потрібно тебе, Богдан, занести в дім, щоб я могла оглянути ногу. Каріна, забирай велосипед і тягни в будинок, а ти – спирайся на мене.

Діти слухняно виконали всі вказівки Радміли. У них навіть на мить не виникло жодного побоювання чи сумніву, щодо цієї прекрасної жінки. Адже вона випромінювала таку впевненість і спокій, яка могла зрівнятись лише із справжньою материнською любов’ю. Це коли ти впевнений, що поруч із мамою жодне найстрашніше чудовисько не вчинить тобі нічого злого.

За декілька секунд всі троє опинилися у домі, і діти оторопіли. Вони були у просторому передпокої, де уже зібралось з два десятка дітей: як і малих, однолітків Каріни та Богдана, так і старших.

Більшість із них перешіптувались, із зацікавленням витріщаючись на несподіваних гостей. «Новенькі, новенькі», – чулося із юрби. Назустріч ступила висока дівчина із такою ж смаглявою шкірою та таким же темним і красивим волоссям, як у Радміли. Вона явно була найстарша серед всіх хто зібрався.

– Мілена, там у яру є ще один дитячий велосипед. Пошли когось, щоб забрали, – звернулась жінка до дівчини. – Так, хто допоможе перенести Богданчика на гору в кімнату? Він сильно пошкодив ногу і не може сам ходити, – строгим, але милозвучним голосом запитала Радміла у дітей, яких, до речі, ставало все більше. Із приміщення ліворуч і праворуч вели два коридори – саме із них з’являлись нові мешканці дому.

– Мицьо, давай, – гукнув стрункий чорнявий хлопець років 14-ти і штовхнув низького на зріст, але кремезного хлопчака поруч. – Ти ж дюжий парубок!

Серед дітлахів пролунав сміх.

– Мико, справді, ходи сюди, – сказала Радміла. – Треба допомогти.

Хлопець підійшов до Богдана і вмить, наче пір’їнку, підхопив зовсім немаленького хлопчика на руки.

– Ходімо, – кивнула Радміла.

Мілена взяла у Каріни велосипед і вся компанія рушила вперед. Діти розійшлись, і вони, перетнувши передпокій, опинились на сходах. Першою йшла Радміла, потім Мико із Богданом на руках, за ними Каріна. Проте дівчинка почула, що внизу за ними крадькома рушили й інші діти.

Вони піднялись на другий поверх. Там було довжелезне просторе фойє, покрите зеленим килимом. Посеред нього розташовувалось безліч різних диванчиків та м’яких крісел. Між ними – столики та декілька колон. По обидві сторони зеленого фойє знаходились два ряди дверей. Це нагадувало готель із безліччю номерів. Було важко одразу порахувати скільки тут дверей, проте їх точно було кілька десятків. Може, із пів сотні!

Каріна отямилась тоді, коли Радміла уже відкривала двері в один із номерів. Всередині, одразу поруч із дверима знаходилась ванна і туалет. Далі вони пройшли у простору продовгасту кімнату. Було видно, що там ніхто не мешкав: стояло два акуратно застелених двоповерхових ліжка, дві шафи були розчинені і порожні, на столі і стільцях не валялось жодних речей. Всі меблі були зроблені із дерева. У кімнаті пахло свіжістю і чомусь квітами.

Каріна почула, як щось цокає у неї над головою і підняла погляд: на стіні над входом висів старомодний  годинник і мирно похитував маятником.

– Поклади хлопця на ліжко, – сказала Радміла Микові.

Той слухняно виконав вказівку і покинув кімнату. Двері в приміщення були відчинені, тому одразу після його виходу у коридорі почулось жваве перешіптування. Жінка схилилась над Богданом.

– Ви звідки прийшли? – не обертаючись, запитала хазяйка дому у Каріни.

– Ми… ми приїхали до дідуся і бабусі в гості на літо. Тут, біля вас містечко. Через гору, – почала плутано розказувати дівчинка.

Богдан випустив здавлений стогін.

– Тут болить? – перепитала хлопця жінка.

Він мовчки кивнув.