РОЗДІЛ І. ДИВНА ДОРОГА У ЛІСІ.

– Ей, діду Богдан, поквапся! Крути своїми старенькими кривуляками!

– Каріно, я не дід! Не варнякай дурного!

– Ага, а чому тоді із тебе вранці пісок сипався? – сміється дівчинка.

– Тому що я вчора із дідом ходив на річку, а там на березі пісок. От я його і набрав в штани, а потім він висипався мені в ліжко. То пісок із річки! – вперто пояснює старший брат сестричці.

– Нє-є-є. Ти із дідом ходив і старим став! А я із дідом не ходитиму, і із бабою не ходитиму, а буду ходити із мамою, бо вона у нас молода і красива. І я такою буду!

– Ти будеш із кривим ротом! – регоче хлопчик. – Бо ти постійно кривляєшся.

Дівчинка на велосипеді різко спиняється. Брат теж гальмує, щоб не врізатись у сестру. Каріна повільно повертає голову до Богдана – на обличчі її здивування та образа. Якусь мить вона отак дивиться на хлопчика, наче збирається розплакатись. І зненацька старанно кривить губи:

– Отак? Отакий буде рот? – кумедно передражнює слова Карінка.

Богдан, що старший від своєї семирічної сестри на два роки, сміється, мов сорока. За секунду дівчинка підхоплює його сміх і весело вистрибує знову на свій велосипедик.

– Добре, добре, діду, – бурмоче вона скривленими губами та зміненим старим голосом, і Богданчик регоче позаду так сильно, що заледве втримує в руках кермо.

Двоє дітей їхали на велосипедах по асфальтованій дорозі, що стелилась між будиночками невеличкого містечка кудись далеко-далеко. Так, що, як це буває зі всіма такими самотніми дорогами, здавалось, вона не закінчується ніколи. А якщо й закінчується, то чимось дуже красивим, біля чого обов’язково треба спинитись.

Каріну і Богдана батьки відправили майже на все літо до бабусі і дідуся. Містечко було таким малесеньким, що інших дітей там годі було знайти. Проте воно розташовувалось в горах, що гордовито грали своїми кам’яними м’язами на фоні розкішного густого лісу. І здавалось, що все довкола було обставлено каменюками – тисячолітніми сторожами, та вкрито мохом, по якому ходили ще дракони.

Дітям подобалось тут, наче це був їхній власний світ, надійно відгороджений від шумного міста та щоденної школи. Саме зараз Богдан і Каріна прямували до літнього табору, що знаходився на окраїні містечка. Туди кожного року з’їжджалось багато дітей із різних країн. В минулому році брат і сестричка провели там немало часу, перезнайомившись зі всіма гостями табору.

– Тільки ти не думай, що ми зараз бах і зустрінемо там Данила, Анну чи Назара, – гукнув до сестри Богдан. – Там будуть інші діти.

– Зате там буде та ж сама гойдалка на дереві. І той самий майданчик… І ми ті самі.

– Ми не ті самі, ми уже старші на рік, – заперечив хлопчик.

– А я цього не відчуваю, – весело промовила Карінка, крутячи педалі.

– Зате ті, що довкола це бачать, бо ти ростеш, як на дріжджах, – зауважив братчик.

– Я ніколи дріжджі не їла. І ти не їв! Значить, ми не ростемо на дріжджах!

– Ага. А я не дід, лише через те, що із мене пісок із річки сиплеться!

Два маленьких мандрівника вже виїхали на саму окраїну містечка, і тепер до літнього табору залишилось зовсім небагато. Каріна, як завжди, їхала попереду. Богдан навмисне пустив її вперед: він був старшим і постійно пам’ятав про те, що повинен піклуватись про сестру. Ззаду він добре міг бачити, що робить сестра, адже вона, як і всі непосидючі дівчата її віку, у кожну мить могла втнути щось несподіване. І, схоже, саме настав час для цього…

Карінка раптово спинила свій велосипед і стала маленьким рожевими кросівками на рівний асфальт дороги. Богдан якраз в ту мить, замислився над тим, якими можуть бути дріжджі на смак і чи взагалі це правда, що із людини на старості сиплеться пісок. Тому мало не поцілував переднім колесом Каріниного двохколісного друга.

– От срака козина! Що трапилось? – обурився хлопчик.

– Дивись!

Каріна підняла руку і вказала пальцем на дорогу, що спокійнісінько собі відгалужувалась від головного шляху і прямувала вгору в саму гущавину лісу.

– Що це за дорога? – запитала Каріна.

– Я не знаю.

– Ти її пам’ятаєш?

– Нє-а. Її наче у минулому році не було… – замислено похитав головою хлопчик.

– Мм, цікаво…

– Що тобі вже цікаво?

– Цікаво куди вона веде, – промовила Карінка.

– Таких гарних доріг так просто не буває. Вона точно кудись веде, – кивнув Богдан.

– І це «кудись», мабуть, таке ж гарне як і ця дорога! – захоплено вигукнула Каріна.

Старший брат недовірливо оглянув несподіванку на їхньому шляху. Ліс, куди вела незнайома дорога, був сповнений сонця. Здавалось, що кожен листочок на деревах із самого світанку завзято пив літнє проміння і тепер не міг робити нічого іншого, окрім як ліниво похитуватись на гілках.

– Ну тоді поїхали – дізнаємось, куди веде ця дорога. Коли ми з тобою чогось боялись? – рішуче вигукнув Богдан.

– Ніколи! – радісно підтримала його сестричка.