Бронзова ручка

— Мені тут подобається, — сказала Кеті, переступаючи поріг розкішних апартаментів із дубовим паркетом і ліпниною на високих стелях.

Її чоловік Майкл орендував це помешкання за бажанням самої Кеті. Йому, власне, було байдуже, де жити, — головне, щоб вона була задоволена. А Кеті була справжньою поціновувачкою прекрасного. Вона обожнювала старовинну архітектуру й щиро вірила, що людина повинна оточувати себе красою. Для неї це було майже життєвою необхідністю.

— Я радий, що тобі подобається, — сказав Майкл, задоволено усміхаючись.

Не так уже й часто після стількох років шлюбу чоловік усе ще прагне тішити свою дружину. Можливо, секрет полягав у тому, що й Кеті не забувала тішити його — зокрема оральними ласками.

Невдовзі Майкл відлучився у справах, а Кеті тим часом узялася оглядати квартиру. Вона переходила з кімнати до кімнати, розглядаючи кожну дрібницю. Помешкання перевершило всі її очікування: старі торшери, комоди з потертими стільницями — щоправда, два з них мали стільниці зі світло-зеленого мармуру, — високі шафи в колоніальному стилі, важкі сірувато-коричневі портьєри на вікнах, шпалери з набивним візерунком на стінах. Здавалося, кожна річ тут мала власну історію.

У вітальні увагу Кеті привернула бронзова дверна ручка, що дивно виступала просто зі стіни. Лише придивившись, вона зрозуміла, що перед нею двері. Їх було майже непомітно — обклеєні тими самими шпалерами, вони зливалися зі стіною.

Кеті підійшла ближче й повернула ручку.

Двері легко відчинилися.

За ними виявилися ще одні — білі, зі скляними вставками, замкнені на ключ.

Кеті кілька разів смикнула ручку. Марно.

Тоді вона нахилилася й притулилася обличчям до рифленого жовтуватого скла, намагаючись розгледіти, що ховається по той бік. Крізь нього проступали лише розмиті плями й нечіткі обриси. Та, придивившись уважніше, Кеті все-таки розрізнила стіни.

Схоже, за замкненими дверима тягнувся довгий коридор.

— Хм... — задумливо промовила Кеті.

— Люба, що ти там робиш? — долинув голос Майкла.

Вона здригнулася й різко озирнулася.

— Я знайшла двері. Здається, за ними якийсь коридор.

Майкл підійшов ближче й кинув короткий погляд на приховані двері.

— Дорога, будинку понад сто років. Колись тут, мабуть, був прохід між приміщеннями, а потім усе перебудували й розділили на дві квартири. Зачини двері. Цілком можливо, що по той бік живуть люди.

Кеті вже хотіла відповісти, коли раптом тихо ахнула.

— Майкле... Там хтось є.

— У якому сенсі?

— Я бачила обличчя. Воно притулилося до скла... а потім зникло. — Вона завмерла, прислухаючись. — Ти чуєш? Наче хтось біжить.

Майкл без особливого занепокоєння підійшов до дверей і спокійно зачинив їх.

— Я ж казав, там хтось живе.

Кеті перевела на нього розгублений погляд.

— Але чому ці двері не замкнені? Хіба це не дивно?

— Завтра запитаю у власників, де ключ. Напевно, вони просто забули його залишити.

Та навіть після цієї розмови Кеті не знаходила собі місця. Упродовж усього дня її думки раз по раз поверталися до прихованих дверей. Вона більше не заводила про них мови — Майкл щоразу помітно дратувався. Та цікавість лише зростала. Найбільше їй хотілося дізнатися, хто живе по той бік. І чи справді це були звичайні сусіди.

Вона вийшла на сходовий майданчик, підійшла до сусідніх дверей і спершу постукала, а потім натиснула кнопку дзвінка.

У відповідь — тиша.

Кеті притулила вухо до дверей.

Звідти долинуло ледь чутне шарудіння. Наче хтось повільно переступив з ноги на ногу.

— Гей! — озвалася вона. — Там хтось є? Я ваша сусідка. Можете вийти на хвилинку?

Жодної відповіді.

Вона зачекала ще кілька секунд і знову постукала.

— Кеті, що ти робиш? — пролунав за спиною голос Майкла.

Вона озирнулася.

— Стукаю до сусідів.

— Навіщо?

— Хочу познайомитися. Хіба це дивно?

Майкл зітхнув.

— Ходімо назад.

Кеті невдоволено скривилася, але все ж рушила за ним.

— І чому я не можу постукати до сусідів?

— Бо там нікого немає.

— У сенсі?

— Я щойно говорив із власниками будинку. Та квартира стоїть порожньою вже пів року.

Кеті відчула, як усередині все напружилося.

— Тоді кого я бачила?

— Нікого ти не бачила.

— Я чула кроки.

— Значить, тобі здалося. Або хтось заходив ненадовго. Сантехнік, прибиральниця... хто завгодно.

— Ні, — тихо похитала головою Кеті. — Мені це зовсім не подобається.

Майкл кілька секунд мовчки дивився на неї. У його погляді читалися недовіра й легке роздратування.

— Власники знайдуть ключ, і ми просто замкнемо ті двері. На цьому все.

Він повернувся до своєї квартири.

Кеті ще мить стояла на сходовому майданчику, дивлячись на двері навпроти. Здавалося, варто лише прислухатися — і з-за них знову долине те саме тихе шарудіння.

Надвечір Кеті остаточно заспокоїлася. Думки про дивні двері поступово розчинилися серед нових клопотів. Вона навіть погодилася з Майклом: найімовірніше, за ними колись була комірчина або приміщення для прислуги, яке давно вже ніхто не використовував.

Минув тиждень.

Подружжя встигло облаштуватися. Квартира поволі ставала домом, а дивні двері у вітальні перетворилися на звичайну деталь інтер'єру, на яку Кеті майже перестала звертати увагу.

Однієї ночі вона раптом розплющила очі.

Перед її обличчям щось блискавично промайнуло й розчинилося в темряві.

— Майкле! — пронизливо скрикнула Кеті.

Вона різко сіла на ліжку, вдивляючись у темний кут кімнати. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його було чути в усій квартирі.

— Майкле! Тут хтось є!

Вона почала несамовито трусити чоловіка за плече.

— Що сталося?.. — сонно пробурмотів Майкл, насилу розплющуючи очі.

— Я викликаю поліцію.