Двері під сходами

Дачний будинок виглядав зовсім не так, як його уявляли друзі Макса. Він відрізнявся від інших хоча б тим, що не був занедбаним та старим, як решта домівок у цьому селі. Батьки Макса купили цю дачу ще в жовтні того року. Навіть ремонт не довелося робити: всередині будинок був таким же бездоганним, як і зовні. Дача дісталася батькам хлопця напрочуд більш менш дешево – вона продавалася терміново і від хазяїна, якому потрібно було скоріше її продати майбутнім власникам, тому й ціна виявилася достатньо смішною. 

Дача як дача. Невелика, панельна, двоповерхова. Щоправда, стоїть на відшибі. До перших сусідів триста метрів йти. Зате гай та озеро близько, а траса навпаки далеко, та це й добре. Ніяких зайвих звуків від машин та ніякого забрудненого повітря.

Невисокий бетонний паркан відокремлював дачу від гаю. Навряд чи там водилися дикі звірі, які могли б нашкодити, проте паркан завжди має бути. Хоча б для вигляду.

Макс піднявся по трьом сходам вгору і відразу ж уперся у вузькі дерев'яні двері. Ґанок був невеликим – майже ніде розвернутися. По обидві сторони від входу стояло по декілька лавок – оце і весь ґанок. З однієї сторони, якось незатишно, а з іншої – нічого зайвого.

— Ну, що там? Довго нам ще тут стояти? — подав голос Влад. — Тільки не кажи, що ти забув ключі.

— Ні, — мовив Макс, виходячи зі своїх думок, — просто замислився.

— Давай скоріше, — позіхнула Настя, крутячи в руках мобільний телефон, — мені треба поставити смартфон на зарядку. Мама, мабуть, вже сотню разів дзвонила.

Макс дістав з кишені ключі й нарешті відкрив двері.

— В мене до вас є лише одне прохання, — сказав Макс, повернувшись обличчям до друзів, — у домі не палити і не смітити.

— Це цілих два прохання, — посміхнулася Аліна – наймолодша серед усієї компанії. Минулого тижня їй виповнилося вісімнадцять.

Макс широко відкрив двері і трохи відійшов у бік, пропускаючи вперед своїх друзів. Повсюди були світлі пастельні кольори: білі шпалери, бежевий паркет, світло-коричневі меблі... Дача зовсім не відповідала ціні, за яку її придбали. Усе виглядало занадто дорого та по-європейськи. Такі будинки не дістаються майже задарма, навіть у тому випадку, коли їх потрібно продати терміново.

— Тут круто, — оцінила Настя, кинувши сумку на підлогу, — до цього дня ти ж тут не бував, так?

Вона зверталася до Макса.

— Не бував, — підтвердив хлопець, — давайте поглянемо, що нагорі.

Перший поверх дому був достатньо затишним: по ліву сторону стояло кілька канап, тумба з телевізором та сервант; з правої сторони – круглий стіл зі стільцями, кухонні шафи, плита та холодильник. Також з того боку ховалися двері до вбиральні. Дача хоч була і невелика, проте на перший погляд здавалася досить просторою. Мабуть, це все через відсутність зайвих меблів і вдалу кольорову гаму. 

Друзі швидко піднялися на другий поверх – сходи розміщувалися з лівої сторони. Нагорі було так само затишно, як і внизу: дві маленькі спальні, кожна з яких мала свій порожній маленький балкон. У кімнатах також не було нічого зайвого: ліжко, шухляда, шафа… Мабуть, інші меблі та предмети декору минулий господар вирішив вивезти, залишивши тільки все найнеобхідніше. 

— Ми з Владом спатимемо тут, — заявила Настя, показуючи на спальню, вікна якої виходили на ґанок.

— Добре, — посміхнувся Макс. — Вам, як закоханій парі, віддаю номер люкс.

— А ми з тобою де? — зніяковіла Аліна, звертаючись до друга. — У тій кімнаті?..

— Ні. Там же одне ліжко. Будеш в тій кімнаті сама спати, а я – унизу, на канапі.

— Впевнений?

— Звичайно. Канапи там достатньо широкі. Та й ми сюди приїхали лише на вихідні, тож нічого страшного, якщо я кілька днів перекантуюсь на дивані. Все добре.

— Ну, гаразд, — промовила сором'язливо Аліна, — як скажеш. Настю, ти хотіла поставити телефон заряджатися.

— Точно! Дякую, що нагадала, — сказала Настя й зникла за дверима спальні.

Усі інші спустилися до вітальні. Сходи були незвичайні – спіральні, хлопцеві у своєму житті ще не доводилося ходити по таким. Від них могла легко запаморочитися голова, якщо б їх було більше. Коли всі дванадцять сходинок вниз були позаду, дівчина ненароком зачепилася рукавом об якусь дверну ручку.

— О! А тут що? Комірка? — Аліна смикнула за ручку, але вона не піддалася. 

— Замкнуто, — виніс Влад очевидний вердикт, — може, десь є ще ключі?

— Ні, не знаю, — Макс розвів руки, — мені батьки дали лише від основного входу.

Аліна знизила плечима і сказала:

— Гаразд, хлопці, я вдома не обідала, тож…

— Владе, пішли до машини, заберемо звідти харчі.

Макс зрозумів подругу, бо сам вже був не проти перекусити. Поїздка на дачу зайняла півтори години, але хлопець так і не встиг поїсти – треба було збирати речі та сотий раз вислуховувати від батька прохання бути обережним на дорозі. 

Вечір настав дуже швидко. За цей час друзі встигли розкласти речі, докладно вивчити будинок та, звичайно, пообідати. Харчів мало б вистачити –  усе ж таки вони приїхали на два дні, а не на два тижні. Ніхто з них не хотів морочитися, тому кожен набрав всього потроху: хліб, йогурти, макарони, фрукти, пластівці, печиво… Макс хотів залишитися хоча б на третій день і прогуляти понеділок, але це за тієї умови, якщо інші не будуть проти. Але харчів у будь-якому разі мало б вистачити. 

Перед тим, як лягати спати, друзі домовились піти завтра на озеро, яке було недалеко від дачі – лише в трьохстах метрах. Аліна, бажаючи всім доброї ночі, пішла спати першою. За нею на другий поверх відлучилися і Настя з Владом, залишивши Макса одного на першому. Він навмисне увімкнув телевізор в якості нічника і поставив звук на мінімум. На годиннику була одинадцята вечора. Вдома хлопець не лягав так рано, навіть коли зрання потрібно було йти на пари. Але він розумів – тут не можна спати до полудня, як вдома на вихідних. Все ж таки вони приїхали, аби відпочити на свіжому повітрі, а не для того, щоб спати півдня.