7. Місто під корінням

Їхати верхи на єноті — задоволення сумнівне. Я з усіх сил вчепилася в спину Роальда, поки ми проривалися крізь густі лісові хащі. Сухе листя та низькі гілки, які в моєму нинішньому крихітному тілі здавалися гігантськими колодами, постійно шмагали по обличчю. Нарешті ми зупинилися біля підніжжя велетенського прадавнього дуба.

Земля під його розлогим корінням із роками обсипалася, утворивши глибоку кам’яну арку. Ми пірнули в цю темряву, і в мене перехопило подих.

Гном спритно зіскочив на землю, за ним спішився Роальд, а потім допоміг спуститися й мені. Інші вершники опинилися поруч за мить, утворивши щільне коло, поки гном гарячково шукав ключ. У глибині між корінням ховалися маленькі круглі дерев’яні двері. Він встромив ключ у замкову щілину посередині, але завагався й озирнувся.

Біля входу у валунний грот чатував ще один воїн-гном. Вартівник, здогадалася я. Отримавши від нього ствердний кивок, наш провідник повернув ключ у замку.

З-за дверей розлилося тьмяне, тріпотливе світло свічок. Гном квапливо натягнув свій високий гостроверхий ковпак аж на самісінькі очі, мружачись від світла. Він швидко заманив нас усіх усередину. Рудий лицар — Бендж — ніс на руках непритомну леді Алісу.

У просторому передпокої на нас уже чекала жінка-гном. Це точно була жінка, адже на ній був фартух до самої підлоги, вимазаний борошном. Утім, з-під її сірого вовняного ковпака визирали лише масивний ніс та дві кумедні заплетені кіски.

— Ох, леді Алісо! — сплеснула руками гномка. Вона швидким рухом витерла заборошнені долоні об фартух і потягнулася до непритомної дівчини. Я на мить здивувалася, як вона дізналася, хто перед нею, адже її ковпак повністю закривав очі.

Та гномка одразу ж відповіла на моє німе запитання:

— Швидше заходьте! Від неї дуже сильно тхне кров’ю та важкою раною. Що сталося?

— Її вдарив зрадник, — відрізав рудий лицар Бендж. — Ти можеш щось зробити, Бесс?

Він пішов за гномкою вглиб тьмяного коридору, освітленого каганчиками.

— Дякувати всім богам, що ви в безпеці, мілорде, — перший гном міцно стиснув передпліччя лорда Тайрона. — Як вам вдалося вирватися?

Він так само тримав свій ковпак насунутим низько на лоб, але, здавалося, безпомилково орієнтувався у просторі виключно за допомогою нюху та слуху. Літній шляхтич важко опустився на грубо тесане дерев’яне крісло, яке йому підсунули, й стомлено кивнув:

— Секунд знайшов мою доньку, перш ніж стало надто пізно... Лише богам відомо, як їй вдалося вижити.

Лорд Тайрон витер броньованою рукавицею піт із чола й заплющив очі — він був виснажений до краю. Я почувалася не краще. Нагорі вже, мабуть, займався світанок, а ніхто з нас і ока не зімкнув за всю ніч.

Гном, здається, зрозумів це й мовив:

— Завтра буде достатньо часу для розмов та планів, мілорде. Відпочивайте. Запевняю вас, тут ми в повній безпеці від Неблагородного Альянсу. Воїни-гноми вартують біля кожного входу.

Лорд Тайрон знову кивнув, підвівся й раптом перевів погляд на мене. Його очі знову стали суворими й холодними:

— Замкніть її, — наказав він.

Я відсахнулася, коли міцна сталева рукавичка знову стиснула моє плече. Озирнувшись, я зустріла погляд сера Роальда. У його блакитних очах прочитувалося співчуття, але намір був непорушним. Він обережно попрямував зі мною до дверей, що вели вглиб підземного житла. Я навіть не намагалася опиратися.

Він провів мене до невеличкої кімнати без вікон із досить затишним, хоч і простим умеблюванням. Я чекала на сиру в’язничну камеру, а не на цілком пристойну спальню!

— Я буду прямо за дверима, — сказав Роальд, зупинившись на порозі.

— І це все? — Я розвернулася й здивовано підняла брову. — Я врятувала ваші шкури від стріл, а ви просто замкнете мене тут і викинете ключ?

— Доки я повністю не зрозумію твої мотиви й те, як ти опинилася в Елендорському лісі, — він навмисно виділив це слово, нахилившись до мене так близько, що я відчула його теплий подих на щоці, — і чому ти носиш обличчя леді Аліси... так. Ти залишатимешся тут як гостя.

Моє серце зробило кульбіт від його близькості, але я відмовилася демонструвати слабкість і шипнула:

— Гості зазвичай приходять добровільно. І можуть іти, коли забажають.

— Гостя під наглядом, — витиснув він крізь зуби. — А зараз я втомився, як і ти. Спробуй заснути.