Розділ 5. У найтемніший час

Коли сонце нарешті почало ховатися за далекими гірськими вершинами, я все ще була дуже далеко від замку. Я бачила його білі мури крізь прогалини між деревами, але гірська стежка так довго петляла туди-сюди, що шлях виявився набагато довшим, ніж я могла собі уявити.

Довгі тіні вже лягли на дорогу. Я йшла якомога тихіше вже кілька годин, напруживши всі органи чуття, намагаючись вловити хоч якийсь слід Олі чи її викрадачів. Від втоми вже ледь переставляла ноги.

«Якби ж тато зараз був тут...»

Мій тато Богдан був із тих людей, які зберігають крижаний спокій у будь-якій ситуації. Високий, мовчазний — він завжди вмів знайти раціональне пояснення моїм страхам і втихомирити мою гарячковість, яку я, мабуть, успадкувала від мами.

Обійнявши спогад про його непохитність, я випростала спину й зробила кілька судомних вдихів. Скоро впаде цілковита темрява. Я не зможу йти далі. Коріння дерев і гостре каміння на стежці зроблять пересування просто неможливим, я переламаю собі ноги. Мені потрібно знайти місце для ночівлі. Десь у цьому клятому лісі має бути безпечний прихисток... Я впораюся.

Моя внутрішня мотивація дала мені сили протягнути ще кілька десятків метрів. Світло стрімко згасало, і серце знову почало гупати в грудях. Коли за черговим вигином стежки я помітила невеличку галявину з викладеним камінням кострищем, я ледь не впала від полегшення.

Я багато разів ходила в походи з батьками чи класом, але тоді в нас завжди були сірники або запальничка. Мені ще ніколи не доводилося розпалювати вогонь з нічого.

У сутінках, що згущувалися, я витягла з задньої кишені магічну книжку й гарячково пробіглася очима по змісту, шукаючи хоч щось корисне.

— Ясновидіння... ні. Страх... хм, звучить не дуже! О, ось воно, — я зупинилася на сторінці під назвою «Вогонь».

Сторінка виявилася дещо плутаною: вона містила безліч латинських термінів для слова «вогонь» і детально пояснювала, як використовувати його в складних закляттях. Я прокручувала різні слова в голові, паралельно збираючи сухі гілки та хмиз, і складала їх гіркою посеред кам'яного кола.

Нарешті, переконавшись, що дрова готові, я востаннє глянула в книжку. З почуттям якоїсь театральної безглуздості я простягнула руку й вигукнула в порожній ліс:

— Accendit ligna igni! — «Нехай дерево запалає вогнем!»

Сухі гілки раптом спалахнули, викинувши в небо сніп яскравих іскор, і багаття весело затріщало. Я квапливо підкинула кілька грубших полін, розламавши їх навпіл, аби полум'я не вийшло за межі каміння й не підпалило ліс.

Коли вогонь розгорівся на повну, я підсунулася ближче, зігріваючи руки й дивлячись на помаранчеві язики полум'я, поки темрява остаточно огортала галявину. Вогонь виглядав таким звичайним. Але ж я щойно справді застосувала магію! Від цієї думки перехоплювало подих, проте адреналін лише вдарив у голову з новою силою. Якщо магія існує... то що ще нишпорить зараз у цьому зачарованому лісі?

А якщо Олю схопило якесь магічне чудовисько?! Страх знову скував мене кригою.

Я вчепилася за теплий спогад про спокійну посмішку батька. Якось ми плавали на човні гірським озером у Карпатах, коли з гір раптово налетів шквал. Однієї миті вода була гладкою, мов скло, а наступної — сильний бічний вітер ледь не перекинув нас у крижану воду.

Тато тоді блискавично схопив румпель, розвернув човен носом до вітру й відхилився так, що його тулуб опинився майже паралельно воді. Я заціпеніла від жаху, але тато впевнено доправив нас до берега.

Черпаючи з цього спогаду сміливість, я сиділа біля вогню, вдивляючись у його глибину. Він зігрівав мої пальці та обличчя і потроху розтоплював крижаний жах усередині.