Розділ 4.2. Зустріч у сутінках

Я йшла стежкою лише хвилин п'ятнадцять, перш ніж мій гнів остаточно вщух. Я пройшла ще кілька метрів, аж поки до мене по-справжньому не дійшло, наскільки безглуздою та небезпечною була ідея покинути дев'ятирічну сестру саму на роздоріжжі у незнайомому лісі, де ми й так заблукали.

Я з тугою глянула вниз, де на пагорбі вабив білокам’яний замок, похитала головою й голосно мовила до лісу:

— Мама з мене шкіру зніме, якщо дізнається, що я залишила малу!

Удаючи перед самісінькою собою, ніби це єдина причина мого повернення, я розвернулася й покрокувала назад, аби переконати Олю йти разом зі мною.

Наближаючись до місця, де ми розійшлися, я прислухалася, сподіваючись почути скиглення сестри. Проте в лісі панувала тиша: лунало лише цвірінькання пташок та шурхіт білок у кронах дерев.

Коли я дісталася роздоріжжя й не виявила Олі, моєю першою думкою було те, що мала просто злякалася й пішла іншою стежкою.

— Дурна... — буркнула я під ніс. — Ну і навіщо ти її кинула?

Але коли я пройшла далі лівою стежкою й знову нікого не знайшла, моє серце стиснулося від тривоги.

— Олю! — гукнула я. — Олю, ти мене чуєш?!

У відповідь — лише луна мого власного голосу.

Завернувши за вигин стежки, я ахнула. Паніка крижаною хвилею накрила мене з головою. Просто на вогкій землі лежала пара срібних черевичків, а навколо були розсипані дрібні перлини з намиста, яке ще зовсім нещодавно було на шиї Олі.

— Олю! Де ти?! — закричала я, гарячково розсуваючи кущі пообіч стежки. — Олю-ю-ю!

У грудях розлилося важке передчуття лиха. Втративши контроль над собою, я вигукувала ім'я сестри й бігла далі стежкою, аж поки раптом не заціпеніла.

Біля моєї кросівки у траві блідо сяяла срібна діадема з діамантами.

Я опустилася на коліна й обережно підняла прикрасу. Найгірші побоювання підтвердилися: моя сестра потрапила до рук місцевих дикунів чи варварів. Людина, яка кидає на дорозі справжні перли, срібло та діаманти, явно не цінує гроші. Хто це міг бути? Огри, тролі чи якісь інші потвори з цього світу?

Бідна Оля!

— Навіщо я тебе залишила?.. — я опустилася просто на землю й гірко розплакалася.

Оля ні за що у світі не зняла б діадему й черевички просто так, щоб бігати босоніж по гострому камінню.

«А що, якщо той, хто забрав її, зараз десь поруч?..» — від цієї думки кров застигла в моїх жилах. Я гарячково озирнулася довкола, відчувши, наскільки чужим і смертельно небезпечним є цей ліс.

Опанувавши себе, я підхопилася й почала уважно обстежувати землю біля розсипаних перлів. Я помічила пом'яту траву й чіткі, глибокі відбитки кінських копит у м'якому ґрунті. Там було щонайменше троє вершників. Я не була професійним слідопитом, але моя бабуся тримала коней, і я вміла їздити верхи ще з дитинства.

Притоптана земля, покинуті коштовності та той факт, що невідомі вершники забрали лише дев'ятирічну дівчинку, пройняли мене диким жахом. Це було дещо набагато страшніше, ніж я могла б здолати самотужки.

Подальший огляд території не дав жодних підказок. Слідів крові на землі не було, від чого я полегшено зітхнула.

У моїй голові вирувала буря з каяття, страху та провини. Зрозумівши, що більше слідів немає, я гарячково позбирала перлини зі стежки й засунула їх за пояс. Потім звела погляд на далеку долину, де над лісом висіли білі вежі замку.

Тепер мені було абсолютно байдуже, що скажуть батьки або скільки сварок на мене чекає вдома. Жодне покарання не лякало мене так, як думка про те, що моя мала сестричка перебуває в руках чужинців.

«Мені плювати! — люто подумала я. — Хай мене хоч до колонії віддадуть. Це моя провина. І я мушу все виправити».

Але самотужки мені не впоратися. Мені потрібна була допомога. Я підхопилася на ноги й щосили побігла стежкою вниз, прямуючи до фортеці.