Розділ 4. Зустріч у сутінках

Звук кроків Марти ледь устиг затихнути на стежці, як Оля перестала плакати. Приголомшена тим, що сестра справді покинула її насамоті, вона підняла голову й озирнулася. Страх залишитися одній швидко переміг образу. Проте дикий, лихий сполох, що охопив її ще під час першого погляду на замок, ніяк не відпускав. Дівчинка довго сиділа на колінах біля роздоріжжя, не знаючи, що робити.

Хоч би якою уїдливою та дратівливою бувала Марта, звичка завжди покладатися на старшу сестру виявилася сильнішою. Зітхнувши, Оля вирішила бігти за нею. Але, підхопившись, завмерла у розпачі: вона геть заплуталася й не пам'ятала, який саме шлях обрала Марта.

Обравши одну зі стежок наосліп, вона побігла убік, уже тисячу разів пошкодувавши, що вдягла цю безглузду, хоч і красиву, важку сукню.

Пройшовши лише кілька десятків метрів, вона помітила крізь дерева, що замок не наближається, а навпаки — стає дедалі дальшим. Зрозумівши, що помилилася напрямком, Оля розвернулася, аби повернутися до роздоріжжя, як раптом її зупинив чіткий тупіт кінських копит.

Люди!

Вона рвучко відступила на узбіччя стежки, щоб її не розтоптали, і з надією вдивлялася вбік, звідки лунав шум.

Із-за повороту на стежку вистрибнув великий кролик, а за ним повільно їхали трое вершників. Побачивши дівчинку біля дерев, кролик зупинився, і чоловіки теж притягнули поводи. Це виглядало предивна: вершники явно не полювали на звіра. Кролик біг спокійно й розважливо, ніби свідомо вивів їх прямо на неї.

Охоплена передчуттям лиха, Оля відчула, як сироти висипали на шкірі від суворого вигляду цих чоловіків. Двоє з них були в однакових старовинних мундирах та важких металевих шоломах, що майже повністю закривали обличчя — на неї дивилися лише їхні темні, байдужі очі.

Ватажок же був убраний у багатий жупан, а в руці тримав довгий дерев'яний посох, укритий витіюватими карбованими символами. У руках вартових були довгі списи, загострені верхівки яких стирчали в небо.

— Хто така?! Назвися! — прогримів суворий голос ватажка.

Голос був настільки гучним і владним, що Оля оніміла від страху. Вона стиснулася у грудочку, мріючи лише про те, щоб ліс зараз же поглинув її.

Чоловік пришпорив коня, наблизився й ручищем вхопив її за плече, ривком притягнувши до себе. Оля ахнула від болю, марно намагаючись вирватися з його мертвої хватки.

— Пустіть! Мені боляче!

— Ти з Елендору? — суворо вимагав відповіді чоловік.

— Це лорд Дерек, дитино, — карбував один із вартових. — Відповідай, якщо жити хочеш!

— Я... я Оля! Ми заблукали, я просто шукаю дорогу додому! — випалила вона, задихаючись.

Лорд Дерек презирливо оглянув її дорогоцінну сукню, діадему на голові й зненацька відпустив. Оля відсахнулася, ледь не впавши під копита коня, який нетерпляче переступав ногами. Двоє вартових упевнено взяли її в кільце.

— Заберіть її, — сухо наказав Дерек.

Забутий усіма кролик тим часом підібгав лапки й підійшов ближче. Оля, охоплена панікою, вирішила кинутися в хащі. Вона інстинктивно махнула рукою перед носом тварини, аби відігнати її... і в той же момент кролик блискавично вчепився гострими зубами в її вказівний палець!

Дівчинка скрикнула від несподіваного болю й упала просто на вогку землю.

З ранки миттєво бризнула темно-червона кров. Вартові почали наближатися, а довколишній світ раптом почав стрімко звужуватися. Голова Олі закрутилася, дерева над нею похилилися, й усе навколо поглинула суцільна, важка темрява.