Розділ 3.2. Запитання без відповідей

Я заніміла. Коли я заходила до першої печери, була щонайменше п'ята з половиною вечора — сонце вже заходило за вершини гір. Оля чекала мене ще бодай хвилин двадцять. Зараз надворі мали б панувати глибокі сутінки.

Натомість крізь густі крони невідомих дерев пробивалося яскраве полудневе сонце. За кутом падіння тіней я зрозуміла: зараз була максимум перша година дня!

— Це... це неможливо, — пробурмотіла я.

Оля знову міцно вчепилася в мою долоню:

— Мені страшно.

— Не бійся, — збрехала я, намагаючись приховати власний дикий страх. — Мама не каратиме нас, якщо ми пояснимо, що сталося.

«Принаймні тебе не покарає», — з гіркотою подумала я. Завести сестру бозна-куди — це гарантований домашній арешт на місяць.

— А якщо ми не знайдемо шлях додому? — у голосі Олі наростала паніка.

— Нам просто треба обійти пагорб, — я вказала на стежку, яка повертала ліворуч, і вивільнила руку від мертвої хватки сестри. — Ходімо, скоро будемо на трасі.

«Будь ласка, не зроби мене брехухою», — подумки благала я ліс.

Ми мовчки йшли стежкою. Я гарячково озиралася довкола, шукаючи хоч якісь знайомі орієнтири — скелі, знайомі смереки чи стовпи ЛЕП. Але ліс був геть іншим. Дерева були велетенськими, невідомих мені порід. Я вже майже вирішила повернути назад до печери, коли Оля раптом вигукнула:

— Ой, дивись!

Між двома велетенськими стовбурами утворився розрив — схил гори різко йшов униз. За невеликою долиною, на розлогому зеленому пагорбі, я побачила... замок. Його білокам'яні стіни сліпучо сяяли під сонцем.

Він був зовсім близько. І це точно не була сучасна туристична реконструкція. За зубчастими мурами стирчали вежі й дахи дерев'яних споруд. Усередині стін вирувало життя — це нагадувало не казковий палац з дитячих мультфільмів, а справжню, сувору середньовічну фортецю.

Та найдивнішим було те, що відбувалося навколо. Жодних автомобілів чи заасфальтованих доріг. Вхідні ворота охороняли вартові у справжніх обладунках і з піками, а крізь браму входили й виходили люди у дивних старовинних туніках, деякі їхали верхи на конях.

Страшна, божевільна здогадка почала формуватися в моїй голові.

— Чудово, — твердо мовила я, відмовляючись піддаватися паніці. — Підемо туди й запитаємо дорогу.

Я потягнула сестру за рукав до роздоріжжя, де одна стежка вела далі в ліс, а інша повертала до замку. Але Оля вперлася ногами й не рушила з місця.

— Я не піду! Мені страшно! — розплакалася мала.

— Не будь дурною! — обрізала я, бо мій терпець остаточно увірвався від страху. — Ти просто голодна й втомилася. Там є їжа й люди, які допоможуть нам повернутися додому!

— Я хочу додому ЗАРАЗ! — заголосила Оля. Її писклявий тон, який завжди діяв мені на нерви, залунав на всю долину.

Усередині мене щось остаточно зламалося. Знаючи, що пошкодую про ці слова, я люто випалила:

— Добре! Сиди тут! Може, хтось знайде тебе й відведе додому. А я йду до замку і повернуся тільки тоді, коли ти перестанеш нити!

І з цими словами я розвернулася й покрокувала стежкою вниз, залишивши сестру, яка ридала на самоті посеред чужого, незнайомого лісу.