Розділ 3.1. Запитання без відповідей

Я якраз помітила світло далеко внизу, біля підніжжя сходів, і вже прискорила крок, як раптом позаду пролунало гірке скиглення Олі.

— Олю! — гукнула я через плече. — Я тут! Спускайся сходами до мене!

Поруч щось шурхнуло, і я різко розвернулася, помітивши, як у пітьмі прошмигнув пацюк. Я здригнулася від огиди: це точно не те місце, де моя дев’ятирічна сестра мала б блукати сама. Забувши про сходи внизу, я побігла назад нагору.

Незабаром я перехопила малу. Оля летіла сходами вниз із такою швидкістю, ніби за нею гналася зграя хортів. Дівчинка з розгону врізалася в мене, ледь не збивши з ніг. Я вільною рукою вхопилася за кам’яну стіну, втримавши рівновагу.

Побачивши, у якому розпачі мала, я відчула, як жаль миттєво спалює залишки роздратування.

— Олю, все добре, тихо, — заспокійливо мовила я.

Я опустила масляний каганчик на сходинку вище і, ставши на коліна, міцно обійняла сестру обома руками.

— Все добре, — повторювала я, поки дівчинка не перестала заходитися плачем. — Що сталося?

— Я знайшла кімнату... хотіла вийти, щоб ти заплела мені волосся... а там стіна! І я заблукала... і не знала, де ти-и-и! — захлинаючись сльозами та гикаючи, випалила Оля, уткнувшись носом у мою кофту.

Але ці слова змусили мурашки пробігти по моїй шкірі.

— Ти зачинила за собою двері? — перебила я. — Ти впевнена?

Я трохи відсторонила малу, аби глянути їй у вічі. Оля лише розгублено дивилася у відповідь, не розуміючи допиту.

Втім, я й сама знала відповідь. Оля фізично не змогла б зачинити залізну брилу, яку я заледве зрушила з місця.

Це була магія. Саме магія заблокувала нам шлях назад до печери.

Оглянувши вбрання сестри, я сказала, намагаючись відволікти її від переляку:

— У тебе дуже гарна сукня.

Це спрацювало. Оля, яка міцно стискала в одній руці іграшкового слонового кролика, а в іншій — діадему, витерла кулачком сльози й подивилася на себе. У тьмяному світлі лампи темно-синій оксамит м’яко переливався, а срібні нитки вишивки тьмяно виблискували.

Оля шмигнула носом і простягнула діадему:

— Допоможеш мені її вдягти?

Я вправно зібрала світле волосся Олі у недбалий пучок на верхівці й зафіксувала гумкою зі свого зап'ястя, після чого обережно закріпила діадему.

Потім я взяла сестру за руку, підхопила каганчик і легким тоном мовила:

— Ти виглядаєш як справжня принцеса, Олю! Ходімо покажемо мамі.

Удававши впевненість, якої насправді не відчувала, я повела сестру вниз по крутих сходах до м'якого світла.

Опинившись унизу, ми виявили, що стоїмо у черговому гроті, а попереду, з входу до печери, ллється яскраве денне світло. Зазираючи назад, я бачила лишь суцільну пітьму, що ховала за собою сходи.

Шлунок стиснувся від тривожного передчуття блукання лісом, але коли ми ступили на сонячне світло поза печерою, я помітила ледь помітну протоптану стежину. Почуття полегшення накрило мене.

— Поспішаймо, знайдемо дорогу й нарешті поїмо.

Та як тільки сонячні промені впали на обличчя Олі, мала з тихим ахом вирвала свою руку.

— Марто!..

— Що таке? — роздратовано обернулася я.

Оля стояла мов укопана. Вона поблідла, її блакитні очі з жахом бігали по кронах навколишніх дерев.

— Сонце знову високо! — мала вказала пальчиком на яскравий сонячний заєць, що грався на листі куща поруч.