Розділ 3.1. Запитання без відповідей

Марта якраз помітила світло далеко внизу, біля підніжжя сходів, і вже прискорила крок, як раптом позаду лунало гірке скиглення Олі.

— Олю! — гукнула вона через плече. — Я тут! Спускайся сходами до мене!

Поруч щось шурхнуло, і Марта різко розвернулася, помітивши, як у пітьмі прошмигнув пацюк. Вона здригнулася від огиди: це точно не те місце, де її дев’ятирічна сестра мала б блукати сама. Забувши про сходи внизу, Марта побігла назад нагору.

Незабаром вона перехопила малу. Оля летіла сходами вниз із такою швидкістю, ніби за нею гналися зграя хортів. Дівчинка з розгону врізалася в Марту, ледь не збивши її з ніг. Старша сестра вільною рукою вхопилася за кам’яну стіну, втримавши рівновагу.

Побачивши, у якому розпачі мала, Марта відчула, як жаль миттєво спалює залишки роздратування.

— Олю, все добре, тихо, — заспокійливо мовила вона.

Вона опустила масляний каганчик на сходинку вище і, ставши на коліна, міцно обійняла сестру обома руками.

— Все добре, — повторювала вона, поки дівчинка не перестала заходитися плачем. — Що сталося?

— Я знайшла кімнату... хотіла вийти, щоб ти заплела мені волосся... а там стіна! І я заблукала... і не знала, де ти-и-и! — захлинаючись сльозами та гикаючи, випалила Оля, уткнувшись носом у Мартину кофту.

Але ці слова змусили мурашки пробігти по шкірі Марти.

— Ти зачинила за собою двері? — перебила вона. — Ти впевнена?

Вона трохи відсторонила малу, аби глянути їй у вічі. Оля лише розгублено дивилася у відповідь, не розуміючи допиту.

Втім, Марта й сама знала відповідь. Оля фізично не змогла б зачинити залізну брилу, яку Марта заледве зрушила з місця.

Це була магія. Саме магія заблокувала їм шлях назад до печери.

Оглянувши вбрання сестри, Марта сказала, намагаючись відволікти її від переляку:

— У тебе дуже гарна сукня.

Це спрацювало. Оля, яка міцно стискала в одній руці іграшкового слонового кролика, а в іншій — діадему, витерла кулачком сльози й подивилася на себе. У тьмяному світлі лампи темно-синій оксамит м’яко переливався, а срібні нитки вишивки тьмяно виблискували.

Оля шмигнула носом і простягнула діадему:

— Допоможеш мені її вдягти?

Марта вправно зібрала світле волосся Олі у недбалий пучок на верхівці й зафіксувала гумкою зі свого зап'ястя, після чого обережно закріпила діадему.

Потім вона взяла сестру за руку, підхопила каганчик і легким тоном мовила:

— Ти виглядаєш як справжня принцеса, Олю! Ходімо покажемо мамі.

Удававши впевненість, якої насправді не відчувала, Марта повела сестру вниз по крутих сходах до м'якого світла.

Опинившись унизу, дівчата виявили, що стоять у черговому гроті, а попереду, з входу до печери, ллється яскраве денне світло. Зазираючи назад, Марта бачила лише суцільну пітьму, що ховала за собою сходи.

Шлунок стиснувся від тривожного передчуття блукання лісом, але коли вони ступили на сонячне світло поза печерою, Марта помітила ледь помітну протоптану стежину. Почуття полегшення накрило її.

— Поспішаймо, знайдемо дорогу й нарешті поїмо.

Та як тільки сонячні промені впали на обличчя Олі, мала з тихим ахом вирвала свою руку.

— Марто!..

— Що таке? — роздратовано обернулася Марта.

Оля стояла мов укопана. Вона поблідла, її блакитні очі з жахом бігали по кронах навколишніх дерев.

— Сонце знову високо! — мала вказала пальчиком на яскравий сонячний заєць, що грався на листі куща поруч.