Розділ 3. Запитання без відповідей

Тим часом Олі набридло чекати.

Хоча спочатку вона слухняно залишилася біля підніжжя скелі, коли я полізла нагору, тепер малій вже не сиділося на місці. Вона терпіти не могла забруднитися й надавала перевагу спокійному спогляданню того, як вітер бавиться з листям на деревах. Дівчинка з заздрістю поглядала на протилежний берег лісового потічка, за яким виднілася сонячна галявина.

Оля чудово розуміла, як я розлючуся, якщо вона піде блукати сама. Але сонце поступово хилилося до заходу, а бурчання в животі нагадувало, що мама вже, мабуть, приготувала смачну вечерю. Оля жалібно зітхнула, гадаючи, скільки ще я збираюся там стирчати.

— Марто? — гукнула вона з легкою недовірою в голосі. Якщо я вже поверталася, її дратуватиме цей квапливий вигук, і я зганю малу по дорозі додому.

Не дочекавшись відповіді, вона гукнула знову, вже трохи нетерпляче:

— Марто-о-о!

Знову тиша. Підхопившись з місця, Оля склала долоні рупором біля рота:

— Марта-а-а!

Байдуже, що я терпіти не можу, коли вона ногою тупотить чи ниє. Вона хотіла додому!

Єдиною відповіддю було насмішкувате каркання крука десь у височині. Оля насупилася.

Я просто ігнорую її чи залізла так глибоко, що нічого не чую? До голоду додалося тривожне відчуття, яке почало смоктати під ложечкою. У цих карпатських лісах водяться дикі звірі! Тато завжди казав Олі не відходити від мене далі, ніж на відстань вигуку — про всяк випадок, якщо вона зустріне когось небезпечнішого за лісову пташку.

Якось тато навіть показував їй на вогкому ґрунті слід рисі — завбільшки з її дитячу долоню. Зустріти такого господаря лісу в сутінках їй зовсім не хотілося!

Набравшись хоробрості, щоб зустріти розлючену мене, Оля почала вибиратися на валун.

Це зайняло чимало часу, адже в неї не було таких довгих рук і ніг, як у мене. Та невдовзі вона, задихана, вже стояла перед темним входом до печери. Дівчинка з острахом подивилася всередину, незважаючи на помаранчеве сяйво каганчиків. У неї зовсім не було пригодницького настрою, але, знаючи, що я не могла непомітно пройти повз неї назад, Оля нерішуче ступила у кам'яний коридор, продовжуючи гукати мене.

За мить вона помітила величезні залізні двері ліворуч та важку дерев'яну засуву, що лежала поруч на мозаїці. Потягнувши за краєчок дверей, Оля здивувалася, як легко вони піддалися, відкривши затишно освітлену кімнату з полицями, усіяними різноманітними дивовижними речами.

На навшпиньках переступивши поріг, вона озирнулася, наполовину очікуючи, що я зараз вистрибну з-за якогось кутка й вилякаю її.

На відміну від зброї, яку магічна кімната відкрила мені, перед Олею постали полиці, заставлені вишуканими дрібничками та старовинними книжками. Приміщення нагадувало щось середнє між музеєм та казковою бібліотекою. Підійшовши до однієї з полиць, Оля взяла до рук фігурку кролика зі слонової кістки, яка легко вміщалася в її долоні. Вона була вирізьблена з неймовірною точністю, а її очі-намистинки сяяли, наче живі. Дівчинка захоплено всміхнулася.

— Яка краса... — пошепки мовила вона.

Поклавши кролика назад, вона помітила біля стіни праворуч розкішну скриню. Вона відстебнула металевий замок і обома руками підняла важку кришку. Всередині лежала сукня, гарнішої за яку Оля ще ніколи в житті не бачила.

Зроблена з оксамиту кольору нічного неба, вона була розшита дрібними перлинами по корсету та прикрашена срібним шитвом. Довга спідниця здавалася якраз підходящою за зростом, коли Оля приклала її до себе. А під сукнею в скрині лежали крихітні сріблясті черевички.

Дівчинка ахнула від захвату. Швидко скинувши свої джинси та футболку просто на скриню, вона вдягла дивовижне вбрання.

Заодно вона витягла зі скрині нитку перлів, яку одразу наділа на шию, та тендітну срібну діадему з діамантами.

Захоплено крутячи діадему в руках, Оля пошкодувала, що поруч немає дзеркала. Я часто допомагала їй робити зачіски на свята, і дівчинка подумала, що я могла б гарно заплести її й закріпити цю корону.

— Марто, подивись, що я знайшла! — голосно вигукнула вона від радості.

Оля так поспішала поділитися зі мною знахідкою, що навіть не одразу зрозуміла, що шлях назад перекрито — поки майже не врізалася носиком у залізне полотно зачинених дверей.

Вона спантеличено озирнулася, шукаючи ручку чи важіль. Коли ж зрозуміла, що виходу немає, а попереду темніють лише круті сходи вглиб гори, увесь її дитячий захват миттєво випарувався.

Перелякана, голодна й втомлена дев'ятирічна дівчинка не витримала й гірко розплакалася.

— Марто-о-о! — заголосила вона в похмурій напівтемряві. — Марто, я хочу додому!

Вона опустилася на коліна просто на холодний камінь і, обійнявши себе за плечі, затремтіла від страху.