Розділ 2.2. За зачиненими дверима

Потім я озирнулася. Біля далекої стіни стояла невелика шафа з книжками. Підійшовши ближче, я побачила корінці, написані тим самим витіюватим каліграфічним шрифтом:

Loqueris Lingua de Magica.

— «Розмовляй мовою магії», — переклала я. — Вау!

Книга про магічні заклинання? Відкривши першу сторінку, я переконалася у своїй здогадці. У передмові був письмовий текст:

«Найкраща порада, яку старий чародій може дати початківцю: навчися бути митцем. Мудрий маг шукає собі спадкоємця серед майстрів своєї країни. Єдина відмінність між мистецтвом і справжньою магією — це воля втілити свою уяву в життя.»

Під рукописним текстом стояв підпис: Е. Е. Ґрімм, П'ятий Чаклун Телідорійського Альянсу.

— Я буду вчитися магії... — вголос промовила я до порожньої кімнати, все ще не вірячи власним очам. — Або ж я просто збожеволіла і зараз прокинуся в лікарні!

Я засміялася й похитала головою. Але відчуття були занадто реальними.

Поруч із шафою стояла важка шкіряна скриня. Я вже хотіла нахилитися до неї, як раптом почула голос Олі. Сестра гукала мене, і її голос лунав зовсім близько — здається, біля самого входу в печеру!

Я закотила очі. Ні за що не дозволю Олі побачити це! Мала розтрепле усім за першої ж нагоди.

Кваплячись, я підбігла до дверей, схопилася за край важкого залізного полотна й щосили потягнула його на себе. Двері з гучним, важким брязкотом зачинилися.

І тільки в цей момент мене пробив холодний піт.

На внутрішній стороні дверей не було жодної ручки!

Я відсахнулася, серце болісно стиснулося від жаху. Зсередини двері були абсолютно гладкими й ідеально зливалися зі стіною.

Я гарячково озирнулася, шукаючи вихід. Дихання збилося. Я з жахом подумала про те, наскільки мені вистачить кисню у цій замкненій кімнаті.

І тут на далекій стіні, у глибоких тінях, які я раніше прийняла за кут кімнати, я помічила вузькі кам'яні сходи, що вели кудись униз. Підійшовши ближче, я побачила, що вони йдуть у суцільну темряву, куди не досягало світло ламп.

Повернувшись до дверей, я щосили загрюкала кулаками:

— Олю! Ти мене чуєш?!

Але якщо сестра й була за дверима, крізь товстий шар заліза й каменю не доносилося жодного звуку.

Я гарячково обмацала стіни біля дверей, сподіваючись знайти прихований важіль або кнопку. Нічого.

Паніка наростала. Я підійшла до найближчого каганчика й обережно зняла його зі стіни. Трішки вагаючись, підійшла до сходинок і посвітила у темряву. Глибина здавалася бездонною.

«Якщо якийсь чаклун заховав тут свою схованку, він подбав про те, щоб сюди ніхто не проник», — подумала я.

Але тепер у мене була магія. Я торкнулася рукояті меча на поясі. Чи вистачить цього, щоб захиститися, якщо я зустріну хазяїна цієї печери?

Я швидко відкрила магічну книгу, намагаючись знайти захисні закляття, але від хвилювання букви розпливалися перед очима, а латинські слова плуталися.

«Може, я зможу переконати його, що прийшла вчитися?» — промайнула думка.

— Що найгіршого може статися? — вимовила я вголос, намагаючись підбадьорити себе. — Мабуть, ці сходи просто ведуть до іншого виходу з печери. Я вийду з іншого боку лісу й знайду Олю до того, як стемніє.

Придушивши страх, з масляною лампою в одній руці й магічною книгою в іншій, я почала повільно спускатися темними сходами вглиб гори.