Розділ 1.1. Там, де спить магія

Піднявшись на скельну терасу, я сестри не виявила. Натомість знизу пролунав дзенькіт — це Бакс із радісною пащею до вух вибіг із кущів і виляв хвостом під скелею. Я лише зітхнула: якби Оля була з псом, він не лишився б сам.

Закріпивши поводок Бакса біля міцного стовбура дерева, щоб пес не втік, я озирнулася. Передо мною у скелі темнів вузький прохід. Розсілина у кам’яній породі.

— Олю? Ти там? Це взагалі не смішно!

Нехотя я ступила у темряву печери. Я чекала побачити звичайну сиру нору, але коли очі призвичаїлися до напівтемряви, я завмерла від здивування.

Підлоги як такої не було — замість землі тут лежала стародавня мозаїка, викладена дрібним темним каменем. А в глибині гроту вимальовувалися гігантські залізні двері, вкриті іржею, сухими плітями терновнику та дивними візерунками.

Я підійшла ближче. Серце забилося частіше. Двері виглядали так, ніби їх не відчиняли сотні років. Вони були запечатані масивною дерев'яною засувою.

«Звідки тут, серед гір, залізне укриття?» — промайнуло в голові.

Я спробувала штовхнути засуву. Мох та іржа тріснули з сухим хрускотом, у повітрі розлився гострий запах гнилого дерева та старого металу, але засува піддалася лише на міліметр.

Раптом у глибині печери щось клацнуло. На стіні самозайнявся старовинний масляний каганчик. За ним — другий, третій. Помаранчеві язики полум'я спалахнули один за одним, осяюючи печеру яскравим, неприродним світлом.

Я відсахнулася, прикриваючи очі долонею.

Коли зір повернувся, я побачила на залізному полотні дверей глибоко викарбуваний напис. Своєрідну суміш латини та старовинних рун, які я, як палка шанувальниця історії та давніх мов, змогла розшифрувати:

«Sub monte intercessimus. Non erit ultra magicae.»

«Ми склали клятву під горою. Великої магії тут більше не буде.»

— Що за марення?.. — прошепотіла я собі під ніс. — Яка магія?

— Марто-о-о! — знову пролунав голос Олі, але вже з боку вулиці.

Я стрепенулася, вибігла з печери на сонячне світло й глянула вниз зі скелі. Оля стояла біля дерева, тримаючи Бакса за поводок, і здивовано дивилася на мене.

— Ти що там робиш? — запитала мала.

— Шукаю тебе! Де ти була?!

— Та я просто знайшла нову стежку до нашої вулиці й хотіла тобі показати, — Оля винувато похнюпилася.

Я глибоко видихнула, намагаючись заспокоїти прискорене серцебиття. Подивилася на сонце — воно вже хилилося до заходу, відкидаючи довгі тіні від смерек. Ліс ставав похмурим.

— Ладно... Ходімо додому, показуй свою стежку, — вже спокійніше мовила я, спускаючись зі скелі.

Я міцно стиснула у кишені свій покетбук. Попереду була дорога додому, але мої думки все одно поверталися до залізних дверей, обплетених терном, і до дивного напису, який не мав існувати у цьому світі. Я ще не знала, що зовсім скоро мені доведеться повернутися сюди знову... і цього разу двері будуть відчинені.