Розділ 1. Там, де спить магія

Моя молодша сестра Оля неслася стежкою, усипаною сосновою хвоєю, підпорядковуючись нестримній енергії нашого золотистого ретривера. Ремінець поводу тріщав у її крихітних долонях. У свої дев’ять років вона вже могла втримати Бакса, але зараз пес явно перемагав у цій перетяганці.

— Стій, Баксе! Ти занадто сильно тягнеш! — задзвенів її дитячий голос. Я бачила, як її блакитні очі розширилися від захвату й переляку водночас.

Баксу було байдуже. Його ніс уловлював сотні дратуючих запахів — від білок до слідів інших диких звірів, — і він уперто затягував свою маленьку хазяйку все глибше в хащу.

Позаду, не поспішаючи, йшла я. Я мимоволі всміхнулася, спостерігаючи, як сонячні промені заплутуються у золотистій шерсті пса та в такому ж світлому волосі моєї сестрички.

У свої сімнадцять я вважала себе занадто дорослою для біганини лісом. Взагалі-то я планувала піти сюди сама. З книжкою. Щоб нарешті вирватися з-під вічного «посидь із молодшою». Але втекти не вдалося.

«Від неї просто неможливо сховатися», — роздратовано подумала я.

Я знала: варто висловити невдоволення вголос, як Оля одразу побіжить скаржитися матері, і мене знову позбавлять кишенькових грошей чи виходів із друзями. Мати з усіх сил намагалася змусити мене плекати ніжні почуття до молодшої сестри, але ефект був протилежним.

Що може бути спільного у підлітка з дев’ятирічною дитиною? Оля з’явилася на світ, коли я вже звикла бути єдиною дитиною в сім’ї. Мене змусили віддати власну кімнату, а роки вимушеного няньчення лише закріпили за нею статус «малої капосниці».

До того ж Оля росла янголятком: висока, кругловидна, із розкішним ляльковим волоссям і волошковими очима. Я ж на її тлі почувалася непоказною. Я ховала фігуру під занадто великими худі, мала темне неслухняне волосся, яке ніяк не вдавалося вирівняти, та занадто виразний носик.

Тож зараз я просто повільно плелася позаду, дозволяючи собаці затягнути мою «ідеальну сестричку» якомога далі у лісові хащі Прикарпаття.

Ні, я не бажала Олі лиха. Просто декілька зайвих метрів дистанції давали омріяне відчуття тиші й спокою, заради якого я й вирушила на прогулянку.

Бакс глухо гавкнув, кинув досліджувати якийсь моховитий валун і рвонув униз під пагорб. Оля, ледь утримуючись на ногах, побігла за ним. Я ще більше уповільнила крок, насолоджуючись хвойним ароматом і шерхотом сухого листя під кросівками. Стежка ставала дедалі плутанішою, а корені вікових смерек випиналися із землі, мов замерзлі змії.

Завернувши за черговий вигин стежки, я виявила, що Оля з псом зникли з очей.

— Олю! Не забігай далеко! — без особливого ентузіазму гукнула я, скоріше для галочки, аби потім мати виправдання перед матір'ю.

У відповідь лунав лише віддалений сміх. Я полегшено зітхнула і сіла на великий плаский камінь. Навколо панувала благодатна тиша. Діставши з задньої кишені зачитаний до дірок покетбук із фентезійним романом, я поринула у читання.

Минуло хвилин п'ятнадцять, коли з мрій про відважних лицарів мене вихопив слабкий вигук сестри. Вона кликала мене на ім'я.

Засунувши книжку назад, я невдоволено підхопилася й покрокувала туди, де востаннє бачила малу. Але за поворотом нікого не було. На високому валуні біля крайки дерев лежав лише покинутий повідок. Я підійшла ближче й підняла його.

— Марто! Я тут! — донісся її голос зверху, з боку скелястого підвищення.

Вирішивши, що мала знову видерлася туди, куди не слід, я поклала книжку поруч із повідком і роздратовано буркнула:

— Вже йду!