Розділ 1. Там, де спить магія

Мала дівчинка неслася стежкою, усипаною сосновою хвоєю, підпорядковуючись нестримній енергії золотистого ретривера. Ремінець поводу тріщав у її крихітних долонях. У свої дев’ять років вона вже могла втримати Бакса, але зараз пес явно перемагав у цій перетяганці.

— Стій, Баксе! Ти занадто сильно тягнеш! — задзвенів її дитячий голос, а блакитні очі розширилися від захвату й переляку водночас.

Баксу було байдуже. Його ніс уловлював сотні дратуючих запахів — від білок до слідів інших диких звірів, — і він уперто затягував свою маленьку хазяйку все глибше в хащу.

Позаду, не поспішаючи, йшла Марта. Вона мимоволі всміхнулася, спостерігаючи, як сонячні промені заплутуються у золотистій шерсті пса та в такому ж світлому волосі її сестрички Олі.

У свої сімнадцять Марта вважала себе занадто дорослою для біганини лісом. Взагалі-то вона планувала піти сюди сама. З книжкою. Щоб нарешті вирватися з-під вічного «посидь із молодшою». Але втекти не вдалося.

«Від неї просто неможливо сховатися», — роздратовано подумала Марта.

Вона знала: варто висловити невдоволення вголос, як Оля одразу побіжить скаржитися матері, і Марту знову позбавлять кишенькових грошей чи виходів із друзями. Мати з усіх сил намагалася змусити старшу доньку плекати ніжні почуття до молодшої, але ефект був протилежним.

Що може бути спільного у підлітка з дев’ятирічною дитиною? Молодша сестра з’явилася на світ, коли Марта вже звикла бути єдиною дитиною. Її змусили віддати власну кімнату, а роки вимушеного няньчення лише закріпили за Олею статус «малої капосниці».

До того ж Оля росла янголятком: висока, кругловидна, із розкішним ляльковим волоссям і волошковими очима. Марта ж на її тлі почувалася непоказною. Вона ховала фігуру під занадто великими худі, мала темне неслухняне волосся, яке ніяк не вдавалося вирівняти, та занадто виразний носик.

Тож зараз Марта просто повільно плелася позаду, дозволяючи собаці затягнути «ідеальну сестричку» якомога далі у лісові хащі Прикарпаття.

Ні, вона не бажала Олі лиха. Просто декілька зайвих метрів дистанції давали омріяне відчуття тиші й спокою, заради якого вона й вирушила на прогулянку.

Бакс глухо гавкнув, кинув досліджувати якийсь моховитий валун і рвонув униз під пагорб. Оля, ледь утримуючись на ногах, побігла за ним. Марта ще більше уповільнила крок, насолоджуючись хвойним ароматом і шерхотом сухого листя під кросівками. Стежка ставала дедалі плутанішою, а корені вікових смерек випиналися із землі, мов замерзлі змії.

Завернувши за черговий вигин стежки, Марта виявила, що Оля з псом зникли з очей.

— Олю! Не забігай далеко! — без особливого ентузіазму гукнула вона, скоріше для галочки, аби потім мати виправдання перед матір'ю.

У відповідь лунав лише віддалений сміх. Марта полегшено зітхнула і сіла на великий плаский камінь. Навколо панувала благодатна тиша. Діставши з задньої кишені зачитаний до дірок покетбук із фентезійним романом, вона поринула у читання.

Минуло хвилин п'ятнадцять, коли з мрій про відважних лицарів її вихопив слабкий вигук сестри. Вона кликала її по імені.

Засунувши книжку назад, Марта невдоволено підхопилася й покрокувала туди, де востаннє бачила малу. Але за поворотом нікого не було. На високому валуні біля крайки дерев лежав лише покинутий повідок. Марта підійшла ближче й підняла його.

— Марто! Я тут! — донісся голос зверху, з боку скелястого підвищення.

Вирішивши, що мала знову видерлася туди, куди не слід, Марта поклала книжку поруч із повідком і роздратовано буркнула:

— Вже йду!