Розділ 11. Голос фортеці.

Ксюша прокинулася не від шуму і не від холоду. Її розбудило відчуття, ніби хтось дуже обережно торкнувся її зсередини.
Вона ще не відкривала очей. Просто лежала й намагалася зрозуміти, що відбувається. Під долонею було тепло, хоча ковдра давно охолола. Тепло йшло не від тіла. Воно піднімалося десь із глибини самої фортеці.
Ксюша сіла на ліжку.
— Рейнар?
Відповіді не було.
Вона озирнулася. Кімната була порожня.
І тоді почула голос.
Не вухами.
Просто думка з'явилася в її голові так чітко, що Ксюша одразу зрозуміла: це не її власна думка.
Ти прокинулася.
Ксюша застигла.
— Хто ти?
Ти вже знаєш.
— Ні, не знаю. І взагалі, коли хтось розмовляє зі мною в голові, зазвичай прийнято спочатку представитися.
На кілька секунд запала тиша.
А потім Ксюша відчула щось схоже на м'яке тепло.
Я — те, що тримає ці камені разом. Те, що пам'ятає тих, хто торкався їх руками. Те, що прокидається разом із тобою.
Ксюша повільно спустила ноги на підлогу.
— Фортеця?
Так.
Вона подивилася на стіну.
— Ти… жива?
Не так, як ти.
— А як?
Я пам'ятаю. Відчуваю. Захищаю. І чекаю.
Ксюша провела пальцями по каменю.
Він був теплим.
— Чого ти чекала?
Відповідь прийшла не одразу.
Тебе.
У Ксюші перехопило подих.
Вона не знала, чому ці прості слова раптом так сильно її зачепили.
— Але я тут уперше.
Ти — так. Твоя магія — ні.
Ксюша завмерла.
Тепер тепло під долонею стало сильнішим.
Перед її внутрішнім поглядом на мить виникли картини, яких вона ніколи не бачила: величезні зали, освітлені золотистим світлом; люди, що проходять через арки просто посеред вулиць; кам'яні дороги, які світилися під ногами; вода, що текла прозорими потоками; і ця сама фортеця — значно молодша, але вже така сама велична.
А потім усе зникло.
— Що це було?
Пам'ять.
— Твоя?
Наша.
Ксюша тихо видихнула.
— Ти хочеш сказати, що частина тебе є в мені?
Ні.
Пауза.
Частина первинної магії, з якої створена я, є в тобі.
Ксюша довго мовчала.
Тепер багато речей починали складатися докупи.
Чому ліс реагував на неї. Чому вода ніби впізнавала її. Чому магія з'являлася там, де вона проходила.
І чому ця фортеця від самого початку здавалася їй дивно знайомою.
— Тому ти мене захищатимеш?
Завжди.
— Навіть якщо Рейнар буде проти?
Відповідь була такою спокійною, що Ксюша майже уявила, як фортеця посміхається.
Рейнар може бути проти чого завгодно. Я старша за його думку.
Ксюша розсміялася.
— О, це мені вже подобається.
Вона підвелася.
— А що ти ще можеш?
Більше, ніж пам'ятаю.
— Дуже конкретно.
Я можу відкривати дороги.
Ксюша нахмурилася.
— Які дороги?
На стіні перед нею почав проявлятися тонкий золотистий візерунок.
"Ті, яких більше немає."
Ксюша підійшла ближче.
Візерунок розгорнувся в арку.
І простір усередині неї став прозорим.
За нею Ксюша побачила місце, якого ніколи не бачила: широку площу, дерева, кам'яні будинки й річку, що проходила крізь місто.
Вона відсахнулася.
— Це що?!
Перехід.
— Ти щойно відкрила портал?!
Я. Але тільки тому, що ти попросила.
Ксюша кілька секунд дивилася на арку.
— Тобто я можу потрапити туди?
Так.
— А повернутися?
Так.
— А куди завгодно?
Не одразу. Ти ще не знаєш Елларію. Але я можу показувати тобі її дороги.
Ксюша обережно простягнула руку.
Пальці торкнулися поверхні порталу.
І вона відчула величезний простір.
Наче вся Елларія на мить стала картою в її голові.
Не чіткою. Не повною. Але живою.
— Це… неймовірно.
Це давня магія Восьмого Дому.
Ксюша різко прибрала руку.
— Восьмого?
Фортеця замовкла.
А потім сказала:
Ти ще не готова знати все.
— Та ви всі змовилися з цими таємницями!
Візерунок на стіні ледь помітно спалахнув.
Ксюша примружилася.
— Ти зараз смієшся?
Можливо.
— Чудово. У мене тепер є магічна фортеця-подруга, яка ще й знущається з мене.
Арка зникла.
А тепло залишилося.
Ти можеш кликати мене.
— Як?
Подумки.
Ксюша поклала долоню на стіну.
— Добре. Тоді, Фортеце…
Вона трохи подумала.
— Я не знаю, що буде далі. Але якщо вже ти мене чекала, я постараюся не розчарувати.
Камінь під її рукою став теплішим.
І Ксюша чомусь зрозуміла: відповідь вона отримала.
Пізніше Міра застала її на кухні.
Ксюша сиділа за столом і задумливо крутила чашку в руках.
— Пані Ксюше, ви добре себе почуваєте?
— Так.
— Точно?
— Абсолютно. Просто я щойно поговорила з фортецею.
Міра завмерла.
Ксюша подивилася на неї.
— Що?
— Нічого.
— У тебе дуже дивне обличчя.
— Я просто… не знала, що це можливо.
— Я теж.
Міра поставила перед нею сніданок.
— Сьогодні ми маємо поїхати до поселення. Раз на тиждень робимо закупи для фортеці.
Ксюша оживилася.
— О! Люди?
— Люди.
— Я їду.
— Я ще не сказала, що ви їдете.
— Ти щойно сказала, що ми їдемо. Я вже морально в дорозі.
Міра усміхнулася.
До поселення вони дісталися ближче до полудня.
Базар був невеликим, але жвавим. Люди продавали овочі, хліб, тканини, сушені трави, молоко, сир, різні дрібні речі для господарства.
Ксюша спочатку просто дивилася.
А потім почала помічати дивне.
Люди тут були звичайними.
Без магії.
Вона бачила це майже фізично. У деяких продавців були старі, стерті руки. Хтось важко тягнув ящики. Жінка неподалік намагалася полагодити дерев'яну ручку від відра.
Ксюша запитала:
— А чому вони не використовують магію?
Міра відповіла тихо:
— Більшість не може.
Ксюша подивилася на неї.
— Зовсім?
— У когось вона дуже слабка. У когось її немає взагалі.
Ксюша перевела погляд на людей.
Вона згадала Рейнара.
Раду.
Сім Домів.
Магію, яка поверталася.
І раптом усередині щось стиснулося.
Не страх.
Злість.
Тиха, але дуже чітка.
Вона підійшла до жінки з відром.
— Давайте допоможу.
— Не треба, пані.
— Треба.
Ксюша взяла ручку й допомогла закріпити її.
Жінка усміхнулася.
— Дякую.
— Та нема за що.
Ксюша відступила.
І саме тоді відчула це знову.
Магію.
Вона не була десь далеко.
Вона була навколо людей.
У землі.
У воді.
У камені.
У самій Ксюші.
Але люди не могли до неї дотягнутися.
Ксюша стиснула пальці.
— Це несправедливо.
Міра подивилася на неї.
— Що саме?
Ксюша довго дивилася на базар.
— Якщо магія повертається, вона не повинна повернутися тільки тим, хто вже має владу.
Міра нічого не сказала.
Ксюша продовжила:
— Якщо ця земля справді може знову стати такою, якою була… то нехай стане кращою. Щоб у цих людей теж був шанс.
Вона ще не знала, як це зробити.
Не знала, ким насправді була.
Не знала, що означав Восьмий Дім.
Але вперше після того, як опинилася в Елларії, Ксюша подумала не про те, як повернутися додому.
Вона подумала:
«Я хочу, щоб цей світ ожив».
Десь далеко, в одному з найстаріших каменів фортеці Рейнара, спалахнула тонка золота лінія.
А в іншому кінці Елларії Еліана прокинулася від нового тепла в долонях.
Магія продовжувала повертатися.
І тепер вона вже мала того, хто хотів їй допомогти.