Розділ 9. Хвиля

Рейнар збирався їхати ще до світанку.
Ксюша зрозуміла це, щойно вийшла зі своєї кімнати й побачила Міру, яка кудись поспішала коридором із купою складеного одягу в руках. У фортеці вже відчувалося якесь незвичне пожвавлення. Десь унизу грюкнули двері, у дворі почувся тупіт коней, а потім чоловічий голос коротко віддав наказ.
— Що, вже війна? — запитала Ксюша, визираючи з-за дверей.
Міра зупинилася.
— Ні, пані Ксюше.
— Шкода. Я вже хотіла сказати, що дуже невчасно. Я ще навіть не поснідала.
Міра ледь усміхнулася.
— Пан Рейнар вирушає до Ради Семи Домів.
— А-а. Ну тоді все набагато серйозніше за війну.
Міра подивилася на неї з легким здивуванням.
— Рада?
— Саме так. Війна хоча б має зрозумілі правила.
Міра нічого не відповіла, тільки похитала головою й пішла далі.
Ксюша ще кілька секунд стояла в дверях, а потім почула кроки позаду.
— Якщо ти закінчила розмовляти з моїми людьми, можеш поснідати.
Вона обернулася.
Рейнар стояв у темному дорожньому одязі. Без звичної домашньої сорочки, без плаща, який він носив учора, і з тим самим виразом обличчя, який чітко говорив: він уже встиг пошкодувати про половину рішень, прийнятих за останню добу.
— Ти їдеш?
— Так.
— Надовго?
— Не знаю.
— А я?
— Залишаєшся тут.
Ксюша склала руки на грудях.
— Чудово. Мене залишають у фортеці практично незнайомого чоловіка, де я нічого не знаю, нічого не розумію і навіть не знаю, де тут лежить щось їстівне, окрім того, що мені приносить Міра.
— Ти вже знаєш, де кухня.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
Ксюша примружилася.
— Ти завжди такий приємний зранку?
— Тільки коли мене будять питаннями.
— Тоді тобі зі мною дуже не пощастило.
Він подивився на неї, але цього разу в його погляді промайнуло щось схоже на усмішку. Ледь помітну, майже випадкову.
Ксюша вже хотіла щось сказати, коли раптом завмерла.
Вона відчула це.
Спочатку десь під грудьми з’явилося тепло. Не гаряче — радше м’яке, як сонячне світло, що пробивається крізь воду. Воно швидко розійшлося по тілу, а потім зібралося в долонях.
Ксюша різко вдихнула.
— Ти це бачиш?
Рейнар миттєво став серйозним.
— Що саме?
Вона подивилася на свої руки.
Навколо пальців ледь помітно мерехтіло світло. Воно не було яскравим. Швидше нагадувало тонкі нитки, які ковзали по шкірі й зникали, щойно Ксюша намагалася зосередитися.
— Це.
Рейнар підійшов ближче.
Ксюша підняла руку, і в ту ж мить світло спалахнуло сильніше.
А потім зникло.
— Що це було? — тихо запитала вона.
Рейнар не відповів одразу.
— Ти щось відчула?
— Так. Наче… щось прокинулося.
Він уважно дивився на неї.
— Не намагайся зараз це повторити.
— Я й не збиралася. Я взагалі не знаю, що зробила.
— Саме тому.
Ксюша вже хотіла обуритися, але в коридорі раптом стало тихо.
Навіть магічні світильники, які зазвичай м’яко світили вздовж стін, на секунду згасли.
Потім загорілися всі разом.
Рейнар повільно перевів погляд на кам'яну стіну.
— Цього раніше не було.
Ксюша торкнулася пальцями холодного каменю.
І фортеця відповіла.
По стіні пробігла тонка лінія світла.
Вона з’явилася лише на мить, але Ксюша встигла відчути дивне — наче хтось торкнувся її думок, не словами, а самим відчуттям присутності.
Вона відсмикнула руку.
— Вона мене відчуває.
Рейнар подивився на неї.
— Хто?
— Фортеця.
Він хотів щось сказати, але передумав.
І це мовчання Ксюші не сподобалося зовсім.
— Ти знаєш, що це означає?
— Ні.
— Ти зараз брешеш?
— Ні.
— Тоді чому виглядаєш так, ніби знаєш більше за мене?
— Тому що я багато років живу в цій фортеці.
— А я тут другий день.
— Саме це я й мав на увазі.
Ксюша фиркнула.
— Ну дуже заспокоїв.
Коли Рейнар нарешті пішов готуватися до дороги, Ксюша залишилася сама.
Принаймні вона так думала.
До вечора фортеця стала незвично тихою. Рейнар поїхав кілька годин тому, і без нього навіть коридори здавалися більшими. Ксюша сиділа біля вікна у своїй кімнаті, дивилася на озеро й намагалася зрозуміти, що відбувається всередині неї.
Вона вже не раз відчувала магію в цьому світі.
Але раніше вона була навколо.
Тепер вона була в ній.
Ксюша заплющила очі.
І знову відчула тепло.
Цього разу воно не налякало її.
Навпаки.
На мить їй здалося, що вона чує щось дуже далеке. Ніби шелест листя, дзюрчання води й тихий подих землі змішалися в один звук.
— Не лякайся.
Ксюша розплющила очі.
Ліор сидів на підвіконні.
— Ти коли-небудь з’являєшся нормально? — запитала вона.
— Нормально — це як?
— Через двері.
— Нудно.
Ксюша усміхнулася.
— То що зі мною відбувається?
Ліор цього разу не жартував.
Він уважно подивився на неї.
— Твоя магія прокидається.
— Я вже зрозуміла цю частину. А що саме прокидається?
— Не вся твоя магія однакова.
Ксюша нахмурилася.
— Тобто?
— Те, що було в тобі давно, починає повертатися до тебе. А те, що було розсіяне світом, починає знаходити дорогу назад.
— І це нормально?
Ліор трохи помовчав.
— Для тебе — так. Для Елларії… побачимо.
Ксюша зітхнула.
— Ненавиджу такі відповіді.
— Я знаю.
Вона провела долонею по грудях.
— Я відчуваю її. Раніше не відчувала. Наче щось живе всередині мене.
— Бо воно і є живе.
— І що мені з цим робити?
— Поки нічого.
— Це ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Не намагайся керувати тим, чого ще не розумієш. Відчуй. Навчися помічати, коли вона приходить, що її викликає і як вона змінюється.
Ксюша кивнула.
— А якщо вона сама вирішить щось зробити?
— Тоді я буду поруч.
— А якщо ти не будеш?
Ліор нахилив голову.
— Тоді клич мене.
Ксюша подивилася на нього.
— Навіть якщо я просто подумаю?
— Почую.
На кілька секунд вони замовкли.
І саме в цей момент десь далеко пролунав глухий удар.
Не грім.
Щось інше.
Ліор різко підняв голову.
Ксюша відчула хвилю тепла всередині себе.
А потім — ще одну.
І цього разу вона була набагато сильнішою.
В іншій частині Елларії тієї ж ночі прокинулася Еліана.
Вона різко сіла в ліжку й довго не могла зрозуміти, де знаходиться.
Їй снився сад.
Біле каміння, високе дерево з незвичайним сріблястим листям, вода, що текла просто посеред саду. Вона знала це місце.
Знала, хоча ніколи його не бачила.
А перед пробудженням до неї підійшла дівчинка.
Вона простягнула руку й сказала:
— Ти повернулася.
Еліана прокинулася саме на цих словах.
Тепер вона сиділа в темряві й дивилася на свою долоню.
На шкірі ще кілька секунд мерехтів слабкий золотистий візерунок.
Потім він зник.
— Еліано?
Каел прокинувся поруч.
Він одразу помітив її стан і сів.
— Що сталося?
Еліана повільно повернулася до нього.
— Мені наснився дивний сон.
— Кошмар?
— Ні.
Вона замовкла.
— Тоді що?
Еліана подивилася у вікно.
— Мені здається, я щось мала згадати.
— Що саме?
— Не знаю.
І це налякало її більше за будь-який кошмар.
Кайл узяв її за руку.
І в ту ж мить відчув легке тепло, яке швидко зникло.
Він подивився на неї уважніше.
— Ти щось відчуваєш?
Еліана кивнула.
— Магію.
Кайл мовчав.
Він теж її відчув.
А далеко від них, у палаці одного із Семи Домів, магічний кристал, який не світився багато років, раптом засвітився вперше.
У другому Домі вода в старому джерелі піднялася над кам'яною чашею.
У третьому прокинулася дитина, яка ніколи раніше не проявляла магії.
А в четвертому старий маг з переляком зрозумів, що його захисні руни більше не працюють так, як раніше.
Рада Семи Домів ще навіть не зібралася.
Але Елларія вже почала говорити.
І далеко на півночі один із правителів Семи Домів отримав повідомлення про перші зміни.
Він прочитав його двічі.
Потім повільно підняв очі.
— Якщо магія повертається до людей…
Він не договорив.
Бо саме цього він боявся найбільше.
Не Розлому.
Не Рейнара.
Людей, які більше не потребуватимуть дозволу Великих Домів на власну силу.