Розділ 5. Рейнар.

Я не спав.
Не тому, що в фортеці було шумно. Навпаки, після заходу сонця вона ставала майже безшумною. Кам'яні коридори поглинали кроки, магічні світильники тихо пульсували під стелею, а за вікнами лише зрідка чувся шум річки.
Причина була зовсім в іншому.
Ксюша.
Я не розумів, що саме в ній мене так дратувало. За роки служби я навчився спокійно сприймати речі, які інших змушували панікувати. Розлом прокидався. Магія поводилася нестабільно. Старі печаті слабшали. Деякі істоти, яких давно не бачили поблизу людських поселень, знову почали виходити з лісу. Наприклад, Тіні, мені доповіли, що селяне їх бачили...разтревожилися люди.
Усе це було небезпечно.
Але зрозуміло.
Ксюша не була зрозумілою.
Вона просто з'явилася.
Пройшла через двері Розлому так, наче двері чекали саме на неї, а потім примудрилася за один день порушити стільки правил Елларії, що я вже почав підозрювати: можливо, правила просто не були розраховані на таких людей.
Я бачив її лише кілька годин.
І цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти одну неприємну річ.
Вона мене зачепила.
Не зовнішністю. Хоча я був змушений визнати, що Ксюша була дуже привабливою жінкою. У неї були великі блакитно-зелені очі, в яких постійно щось змінювалося: цікавість, роздратування, сміх, страх, а іноді така впертість...
Густе хвилясте волосся з рудуватим відтінком спадало на плечі, і коли вона рухалася, у ньому спалахували мідні відблиски. Її фігура зовсім не відповідала тим худим образам, які любили нав'язувати придворні красуні. Вона була жінкою з формами, і, здається, прекрасно почувалася у власному тілі.
Але справа була зовсім не в цьому.
Мене дратувало те, як легко вона говорила.
Як дивилася прямо в очі.
Як ставила запитання, на які я не хотів відповідати.
Як сміялася тоді, коли нормальна людина, опинившись в іншому світі, мала б хоча б трохи побоюватися.
І найбільше мене дратувало те, що поруч із нею я почав помічати речі, які давно перестав помічати взагалі.
Ліс.
Воду.
Запах трав.
Світло.
Елларію.
Ніби сам світ ожив навколо неї.
Я підвівся з-за столу.
Досить.
Якщо я хотів зрозуміти, хто вона така, треба було шукати відповіді там, де вони могли зберегтися.
У архівах.
Підземна бібліотека знаходилася під старим крилом фортеці. Більшість мешканців навіть не знали про її існування. Там зберігалися документи, яким було по двісті, триста, а деяким — і більше років.
Я спустився кам'яними сходами й запалив світильники вздовж коридору.
Двері архіву відчинилися переді мною.
Усередині пахло сухим папером, шкірою, воском і старим деревом.
Я підійшов до стелажів, де зберігалися записи про Розлом.
Печаті. Звіти Вартових. Старі карти. Свідчення очевидців.
Я шукав майже годину.
Потім знайшов сувій.
Він лежав окремо від інших.
Без назви.
Без позначки архіваріуса.
Лише маленький знак на восковій печатці.
Знак, дуже схожий на той, що був на дверях Розлому.
Я розгорнув сувій.
Перші рядки були написані старою мовою, але я зміг їх прочитати.
І чим далі читав, тим сильніше холонуло всередині...-

"Коли двері, що були створені Розломом, відчиняться для тієї, що прийде з-за межі, Елларія згадає те, що втратила.
Вона прийде не з короною і не зі зброєю. Вона принесе із собою світло, якого світ уже майже не пам'ятає"...
"Там, де її крок торкнеться землі, прокинеться те, що спало. Там, де її рука торкнеться води, вода згадає свою силу. А ті, хто охороняє старі межі, зрозуміють: повернення вже почалося".

Я перечитав останній рядок.
Потім ще раз.
Ксюша.
Вона прийшла з іншого світу.
Розлом відкрився саме для неї.
Ліс реагував на неї.
Вода біля струмка поводилася інакше.
Навіть фортеця сьогодні змінила свою поведінку.
Я перевернув сувій.
Там була друга частина.
І саме вона змусила мене завмерти.

"Та світло саме по собі не поверне того, що було втрачено.
Щоб магія знову стала цілісною, дві сили мають стати єдиною.
Той, хто стоїть біля брами, має віддати серце тій, що прийшла крізь неї.
Вартовий має поєднатися зі Світлом.
І лише тоді Розлом перестане бути раною між світами та стане дверима, які більше нікому не потрібні."

Я перечитав ці слова кілька разів.
Вартовий.
Світло.
Я повільно опустив сувій на стіл.
— Ні.
Слово прозвучало в порожньому архіві майже смішно.
Ні.
Цього просто не могло бути.
Я був Вартовим. Це не означало, що я збирався ставати частиною якогось стародавнього пророцтва. Тим більше — такого.
Я згадав її обличчя.
Її усмішку.
Її очі.
Те, як вона дивилася на мене, ніби бачила не Вартового, не захисника Розлому і не людину, перед якою схиляли голови інші.
Просто чоловіка.
І це чомусь було значно небезпечніше за будь-яку магію.
Я згорнув сувій.
Мені треба було дізнатися більше.
Хто написав це пророцтво? Коли? Чому воно було заховане? І головне — хто ще знав про його існування?
Бо якщо це справді було передбачення про Ксюшу, то її поява в Елларії не могла залишитися непоміченою.
А отже, дуже скоро про неї дізнаються й інші.
Я вже знав, кому це буде вигідно.
І кому — зовсім ні.
Я піднявся сходами назад.
Коли вийшов у коридор, фортеця була тихою.
Я пройшов кілька кроків і раптом зупинився.
Звідкись зверху долинув сміх.
Її сміх.
Я підняв голову.
Ксюша стояла біля вікна своєї кімнати й щось говорила пухнастій істоті, що сиділа на підвіконні
Ліор.
Отже, цей напівкот повернувся.
Я залишився в тіні коридору й дивився на неї.
Вона не знала про пророцтво.
Не знала, що її поява може змінити весь порядок Елларії.
Не знала, що сім Великих Домів можуть сприйняти її як загрозу.
І точно не знала, що саме я щойно прочитав у старому сувої.
Можливо, так навіть краще.
Поки що.
Я мав розібратися в цьому сам.
Але одне питання все одно не давало мені спокою.
Чому з усіх людей, з усіх можливих світів і тисяч можливих шляхів Розлом привів саме її?
Я ще раз подивився на Ксюшу.
Вона саме в цей момент повернула голову, ніби відчула мій погляд.
Наші очі зустрілися.
Вона усміхнулася.
Я відвернувся першим.
І вперше за багато років подумав, що, можливо, найбільша небезпека для Вартового Розлому прийшла до Елларії не через двері.
А разом із ними.