Розділ 4. Фортеця Вартового

Ліс закінчився так раптово, що я навіть не одразу зрозуміла, що ми з нього вийшли. Ще хвилину тому навколо нас були дерева, дивні рослини, коріння, що час від часу ворушилося під ногами, і та загадкова тінь, яка трималася десь далеко позаду, а тепер перед нами відкрилася величезна галявина.
Я зупинилася, розглядаючи те, що постало перед очима.
За галявиною віднився невисокий зелений пагорб, оточений деревами, а далі знову починався ліс, на верху пагорба стояла фортеця.
— Ого...
Рейнар озирнувся на мене.
— Що саме тебе так вразило?
— Твій будинок. Я, чесно кажучи, очікувала чогось набагато похмурішого. Ну знаєш, замок Вартового Розлому, загадковий чоловік, який дивиться так, ніби весь світ особисто винен йому гроші... Я вже майже уявила вежі з черепами, кажанів і пару привидів на вході.
— Розчарована?
— Поки що ні. Навіть навпаки. Замок дуже красивий.
Рейнар нічого не відповів, але я помітила, як він ледь помітно глянув на фортецю, ніби перевіряючи її разом зі мною.
Вона справді була вражаючою. Сірий, майже чорний камінь здавався гладким і живим, а в ньому тонкими лініями проходили сріблясті прожилки. Вони не світилися яскраво, але ловили останнє денне світло, і через це стіни немов трохи мерехтіли. Високі башти здіймалися над пагорбом, але фортеця зовсім не виглядала похмурою руїною з казки.
Навпаки, вона була, можна припустити... вишуканою.
Стриманою, сильною і дуже доглянутою.
Я знову подивилася на Рейнара.
Тепер зрозуміла, чому мені здалося, що вони схожі.
— Вона прямо під стать тобі.
Він повернув голову.
— Це зараз була похвала?
— Я ще сама не визначилася. Але, якщо чесно, так. У тебе такий самий вигляд: дорогий, серйозний і трохи лякаючий.

Він подивився на мене кілька секунд, а потім перевів погляд уперед.
— Ти завжди стільки говориш?
— Коли нервую — ще більше. А зараз, якщо ти не помітив, у мене є певні причини для нервування. Я опинилася в іншому світі, двері додому зникли, навколо ходять істоти, яких я навіть не вмію правильно назвати, а єдина людина, яка хоч щось тут розуміє, поводиться так, ніби я особисто зіпсувала їй весь тиждень.
— Ти зіпсувала мені значно більше, ніж тиждень.
Я подивилася на нього.
— О, чудово. Тоді будемо вважати, що знайомство вдалося.
Рейнар промовчав.
Але я майже була впевнена, що в його очах на мить промайнуло щось схоже на усмішку.
Праворуч від фортеці я побачила озеро.
Воно виглядало поміж дерев, оточене лісом, який тепер підіймався схилами й здавався нескінченним. Поверхня води була настільки гладкою, що в ній відбивалися небо, дерева й далекі вершини. Від озера витікала річка, яка проходила просто під мостом перед фортецею.
Дорога, якою ми йшли, вийшла з лісу й перетворилася на акуратно вимощену кам'яну дорогу. Кожен камінь лежав рівно, між ними не росло бур'яну, а по краях виднілися невеликі смуги зелені, за якими явно хтось доглядав.
— Тут дуже чисто, — сказала я. — Я чомусь очікувала, що в замку Вартового все буде трохи... ну, більш занедбаним. А тут навіть дорога виглядає так, наче хтось щодня перевіряє, чи не впав випадково листочок не туди.
— За фортецею доглядають.
— Я вже зрозуміла. А хто?
— Люди, які тут працюють.
— Скільки їх?
— Достатньо.
Я скосила на нього очі.
— Ти завжди так відповідаєш?
— Як?
— Так, щоб після твоєї відповіді в мене з'явилося ще три питання.
— Можливо, ти ставиш забагато питань.
— Можливо, ти даєш замало відповідей.
Цього разу він таки ледь усміхнувся.
Я вирішила не коментувати. Не хотілося злякати рідкісне явище.
Ми підійшли до мосту. Він був зроблений із темного дерева, укріплений металом і настільки акуратний, що навіть не скрипів під ногами. Під ним тихо текла річка, і вода відбивала світло, яке пробивалося крізь дерева.
За мостом стояла брама.
Висока, широка, зроблена з темного дерева з металевими вставками. По поверхні були вирізані руни, а посередині розташовувався той самий знак, який я бачила на дверях Розлому.
Тільки тут він був просто символом.
Над брамою майоріли кілька темно-синіх прапорів із таким самим знаком.
— Це знак Розлому? — запитала я.
— Так.
— І всі знають, що він означає?
— У Елларії — так.
— Тобто ти фактично ходиш із табличкою «я відповідаю за дуже небезпечну штуку»?
Рейнар повернувся до мене.
— Якщо хочеш, можу попросити зробити таку табличку для тебе. Тобі, здається, буде корисно.
— Мені? Чому?
— Тому що після того, як ти з'явилася, Розлом активувався, магія почала поводитися дивно, а половина лісу вирішила звернути на тебе увагу. Можливо, напис «обережно» був би доречним.
Я скривилася.
— Ти знову натякаєш, що я винна.
— Я нічого не натякаю. Я констатую факти.
— Ти дуже приємний чоловік, Рейнар.
— Я не прагнув тобі сподобатися.
— Не хвилюйся. Поки що в тебе чудово виходить.
Він нічого не відповів.
Ми підійшли до воріт, і вони почали повільно відкриватися самі.
Я зупинилася.
— Так. Оце мені вже подобається.
— Що саме?
— Ворота.
— Ворота?
— Так. Вони хоча б не вимагають від мене пояснень, хто я, звідки прийшла і чому я порушила ваш спокій. Просто відкриваються. Дуже ввічливі ворота.
— Вони відчувають магію господаря.
— А мою?
Рейнар на мить затримав на мені погляд.
— Цього я поки не знаю.
Його відповідь прозвучала зовсім інакше, ніж попередні.
У ній не було звичної холодності. Там була справжня зацікавленість.
І це мене чомусь насторожило більше.
Ми зайшли у внутрішній двір.
За високими стінами розташовувалася велика територія. Праворуч стояла стайня, трохи далі — майстерня. За нею виднілася окрема кам'яна будівля з широкими вікнами.
— Кухня?
— Так.
— Добре. Це вже важливо. Бо я після всього, що сьогодні пережила, така голодна, що когось би проковтнула не жуючи.
Рейнар мовчки провів рукою запрошуючи йти далі.
Ми увійшли до головної будівлі.
Всередині фортеця була ще красивішою. Камінь і темне дерево поєднувалися так гармонійно, що приміщення не здавалося ні холодним, ні важким. Високі стелі підтримували дерев'яні балки, уздовж стін розташовувалися магічні світильники, які давали м'яке тепле світло.
Коли ми проходили коридором, світильники попереду поступово спалахували, а позаду нас згасали.
Я озирнулася.
— Вона сама це робить?
— Так.
— Фортеця?
— Так.
— І вона знає, що я тут?
Рейнар зупинився.
— Тепер знає.
Я подивилася на нього.
— І як вона до мене ставиться?
— Не знаю.
— Ти Вартовий, а не знаєш?
— Я Вартовий Розлому, Ксюша, а не господар кожної магічної істоти в Елларії.
— А мені здавалося, ти тут головний.
— Я теж іноді так думаю.
Я засміялася.
Рейнар подивився на мене, і на цей раз його обличчя залишилося серйозним, але в очах з'явилося щось тепліше.
Він провів мене нагору.
— Це твоя кімната.
— Моя?
— Тимчасово.
— Зрозуміла. Усе тимчасово. Навіть моє життя.
Він подивився на мене.
— Я поверну тебе додому, якщо це буде можливо.
— Якщо?
— Я не буду брехати тобі, щоб тобі стало спокійніше.
Я замовкла.
Це мені сподобалося.
Не його відповідь. Вона мені якраз зовсім не сподобалася.
А те, що він не став говорити красивих слів.
Він просто сказав правду.
Рейнар відчинив двері.
Кімната була просторою, але затишною. Темне дерево, світлий камінь, велике ліжко, шафа, невеликий письмовий стіл і широке вікно, за яким відкривався краєвид на озеро.
Усе було елегантним, але без зайвої розкоші.
— Тут красиво, — сказала я. — Значно красивіше, ніж я очікувала.
— Добре.
— «Добре»? Я тут взагалі-то намагаюся оцінити твою гостинність.
— Ти вже оцінила.
— Ні, я ще не сказала головного.
— І що ж?
— Ліжко виглядає дуже зручним.
Рейнар подивився на мене з абсолютно серйозним обличчям.
— Це найважливіше?
— Після їжі — так.
Він похитав головою.
— Міра покаже тобі все необхідне. Якщо щось знадобиться, скажеш їй.
— Міра?
— Служниця. Вона допоможе тобі освоїтися.
— А ти?
— А я маю справи.
— Звичайно. Бо в тебе ж немає іншого заняття, крім як розбиратися з жінками, які випадково проходять через магічні двері.
Він зупинився біля дверей.
— Саме тому я й збираюся розібратися з тобою якнайшвидше.
І вийшов.
Я залишилася посеред кімнати.
— Ну й характер...
За кілька хвилин постукали.
На порозі стояла молода жінка в темній сукні.
— Мене звати Міра. Господар наказав допомогти вам освоїтися.
— Дуже приємно. Я Ксюша. І скажи мені, будь ласка, він завжди такий?
Міра ледве помітно усміхнулася.
— Який?
— Наче його хтось народив одразу дорослим, серйозним і дуже незадоволеним життям.
Міра прикрила усмішку рукою.
— Ви швидко його зрозуміли.
— Значить, я не помилилася.
— Ні.