Розділ 3. Ліс, який пам'ятає

• Ти його розбудила.
  Я подивилася на Рейнара.
  Потім на двері.
  Потім знову на нього.
  — Кого?
  — Розлом.
  — Я думала, він уже був розбуджений.
  — Не зовсім.
  — Це як?
  Рейнар не відповів. Замість цього підійшов до дверей і уважно оглянув знак, який ще кілька хвилин тому світився золотим.
  Тепер він майже згас.
  — Нам треба йти.
  — Куди?
  — До мене.
  Я підняла брови.
  — Це зараз прозвучало трохи підозріло.
  — У мою фортецю, Ксюша.
  Я мовча дивилася на нього, хотіла побачити якісь підступ, відчути брехню...але ні. Було відчуття, що ніхто взагалі не жартує і все серйозно. 
  
  Рейнар знову торкнувся дверей.
  Нічого.
  Він натиснув на ручку.
  Двері не відчинилися.
  — Що тепер? — запитала я.
  — Чекаємо.
  — На що?
  — Має бути завершення твого переходу, двері ніколи не залишаються там де були...
  Я хотіла ще щось запитати, але за нашими спинами пролунав дивний шелест.
  Ми одночасно обернулися.
  Між деревами стояла тінь.
  Вона була великою, майже чорною, але її обриси постійно змінювалися. Іноді здавалося, що це величезна тварина, іноді — просто шматок темряви, який відокремився від лісу.
  Вона не наближалася.
  Просто дивилася.
  Рейнар одразу поклав руку на меч.
  — Що це?
  — Не знаю, — відповів він.
  Тінь зробила кілька кроків убік.
  Я чомусь не відчула від неї небезпеки.
  Навпаки.
  Було дивне відчуття, ніби вона просто спостерігає за нами.
  — Вона нас переслідує? — запитала я.
  — Можливо.
  — Вона небезпечна?
  — Можливо.
  — Дуже змістовно.
  Рейнар глянув на мене.
  — Я не знаю, що це за істота.
  — А я чомусь думаю, що вона просто дивиться.
  — На тебе.
  — Можливо.
  Він хотів щось сказати, але в цей момент за моєю спиною почувся тихий тріск.
  Я обернулася.
  Дверей не було.
  Взагалі.
  Там, де вони стояли, тепер росли два дерева, між якими лежало коріння, вкрите мохом.
  Я кілька секунд просто дивилася на це місце.
  — Рейнар...
  Він уже стояв там.
  Провів рукою по стовбуру одного з дерев, ніби сподівався знайти прихований знак.
  — Вони зникли, перехід завершено.
  — Я бачу.
  — Розлом не залишає дверей після переходу.
  — А вони можуть з'явитися знову?
  — Так.
  — Де?
  — Де завгодно.
  Я повернулася до нього.
  — Тобто я можу знову знайти ці двері?
  — Можеш.
  — А де?
  — Ніхто не знає.
  — Коли?
  — Цього ніхто не знає, це ж Розлом, він живе своїм життям.
  — Чому?
  — Ксюша.
  — Що?
  — Якби ми знали відповіді на ці питання, Розлом давно перестав би бути загадкою.
  Я замовкла.
  Ось тепер стало по-справжньому неприємно.
  Мій будинок був десь там.
  Мій сад.
  Моя чашка на ґанку.
  Моє життя.
  А тут — невідомий світ, дивний чоловік із мечем і двері, які вирішили просто зникнути.
  Я видихнула.
  — Добре. Ведеш?
  Рейнар кивнув.
  — Ідемо.
  Ми рушили лісом.
  Тінь залишилася позаду.
  Принаймні спочатку.
  Через кілька хвилин я помітила її знову. Вона йшла далеко між деревами, майже непомітна, час від часу зникаючи за стовбурами. І тут я почула тихій шепіт "Нарешті" "Вона повернулася" "ми так раді..." "нарешті...нарешті..." ну все, подумала я, дах тихо з'їзджає...
  — Вона все ще там, — сказала я.
  Рейнар навіть не повернув голову.
  — Я знаю.
  — І тебе це не хвилює?
  — Хвилює.
  — Але ти нічого не робиш.
  — Бо вона поки нічого не робить і знаходиться на безпечній відстані. 
  Я усміхнулася.
  — О, то ти все-таки здатен мислити логічно.
  — Я починаю шкодувати, що взяв тебе із собою.
  — А в тебе був вибір?
  Він промовчав.
  Мені здалося, що куточок його губ сіпнувся.
  Ліс поступово змінювався. Шепіт припинився...
  Чим далі ми йшли, тим ліс ставав дивнішим.
  На одному дереві росли маленькі прозорі плоди. Усередині кожного світилася крихітна іскра. На іншому замість листя були довгі сріблясті стрічки, які дзвеніли від найменшого руху повітря. Було відчуття, що я маю бути тут, наче цей ліс мені знайомий, ну це ніяк не логічно і навіть трохи "ку-ку"...бо чого б це так було?...
  А потім ми вийшли до струмка.
  Я зупинилася, прислухалася, дзирчала вода, наче ніжна мелодія...вау...
  Вода була настільки прозорою, що здавалося, ніби каміння під нею зависло в повітрі. Між ними плавали маленькі золоті рибки, які світилися м'яким світлом.
  — Красиво.
  Рейнар подивився на струмок.
  — Не пий.
  Я повернула голову.
  — Я й не збиралася.
  — Добре.
  — А якщо захочу?
  — Краще не требе, це вода, яка забирає магічні прокляття, адже ти не проклята, я б відчув. 
  — Ооууу, водичка корисна
  — І так і ні. Для тих хто чистий може статися будь-що. Наслідки у людей можуть бути різними. Тож не будемо випробовувати, як на цю воду відреагуєш саме ти.
  Я знову подивилася на струмок. "Така красива і така небезпечно корисна..."- подумала я переступаючи з одного каміння на інший і тут моя нога зісковзує...я навіть злякатися не встигаю...
  Рейнар миттєво підхоплює мене, допомагаючи втримати рівновагу.
  На мить ми обоє завмерли.
  По камінню під нашими ногами пробігла тонка золота лінія.
  Вона згасла так само швидко, як з'явилася.
  Рейнар відпустив мене, поставивши на землю.
  — Ти це бачила?
  — Так.
  На обличчі Рейнара видима напруга, він в очевидь не розуміє, що відбувається...
  Я теж.
  Тепер він ішов трохи ближче, але жодної теплоти від нього я не відчула, тільки холод та недовіру. 
  Через кілька хвилин я почула шелест у кущах.
  — Там щось є.
  Рейнар одразу зупинився.
  — Стій.
  Кущі ворухнулися.
  Звідти визирнула маленька голова.
  Я завмерла.
  Істота була приблизно розміром з невеликого кота. Чорна блискуча шерсть, великі трикутні вуха і неймовірно пухнастий хвіст. На спині світилися маленькі золоті цятки.
  Вона подивилася на Рейнара.
  Потім на мене.
  Потім знову на Рейнара.
  І демонстративно показала йому спину.
  Я не стрималася й засміялася.
  — Здається, ти їй не подобаєшся.
  — Цього не може бути...
  — Чого?
  — Це особливі магічні істоти, вони не з'являлися сотні років, їх ніхто давно не бачив, навіть вважали, що вони зникли в Розломі назавжди...
  — Та ось же він, доволі живий і справжній, тільки поглянь, він ще й муркотить і дуже схожий на котів, з мого світу.
  Маленька істота підійшла до мене і лагідно почала обтиратися об мою ногу, муркочучи як невеличкий трактор. Істота підняла мордочку і глянула на мене наче очікуючи, я піддавшись пориву просягнула руку і погладила її за вушком, в той же час відчула наче легкий струм просяк мої пальці і я почула муркотливий голос у своїй голові: " Я, Ліор, твій захисник і наставник на Елларії, і взагалі тобі повезло, бо я права рука самої Світлої Богині, яка опікується Елларією, ось відправила мене до тебе, так би мовити вчити тебе уму-розуму."..мені явно почулося, я дивилася в очі цьому зарозумілому котячому диву, а він мені примуружується і продовжує:" Тобі не почулося, я говорю, чуєш мене лише ти, все припиняй так дивитися"
  Рейнар напружився він явно відчув нашу розмову і уважно дивився на мене і на цього напівкота
  — Ви розмовляєте? Він говорить?
  — Мммм, так, представився правою рукою Світлоїї Богині.
  — Ну що ж, розбиратимемося з цим у фортеці, потрібно рушати далі і термінова спуститися в старий архів моєї бібліотеки, питання надто багато.
  — Добре, пішли Ліор, права рука самої Світлої Богині. Що мені з тобою робити розберемося по ходу- він фиркнув, майнув хвостом і зник...я пожала плечима і рушила за Рейнаром. Він теж не здивувався, тихо хмикнув на це зникнення...
  
  Ми йшли далі.
  А позаду, між деревами, продовжувала рухатися тінь.
  Вона не наближалася.
  Не нападала.
  Просто йшла слідом.
  Наче стежила за нами.
  Наче знала щось, чого ми поки не знали.
• А Рейнар тим часом дедалі частіше поглядав на мене.
  Він намагався зрозуміти, хто я.
• Рейнар злився, на саму ситуацію, на себе на цю Ксюшу, яка надто яскрава, надто справжня для цього світу. Таких він давно не бачив...його дратувала реакція, його тіла на цю дівчину і ще це бажання захистити...звідки? Він злився ...дуже злився.
  Жінка з іншого світу.
  Та, яку пропустив Розлом.
  Поруч з нею оживає магія.
  І це дратувало його найбільше.
  Він роками стежив за Розломом.
  Вивчав його.
  Охороняв.
  Навчився бачити найменші зміни в магії Елларії.
  А тепер прийшла вона.
  Просто з іншого світу.
  У чоловічих штанях, із дивним почуттям гумору й абсолютно відсутнім інстинктом самозбереження.
  І все навколо неї почало прокидатися.
  Рейнар цього ще не розумів.
  Але Елларія вже знала.
  І, схоже, вона дуже довго на неї чекала.