Розділ 2. Ксюша

Перше, що я подумала, коли побачила ліс: я ідіотка. Друге: дуже велика ідіотка. А третє вже було складніше сформулювати, бо в голові крутилася переважно одна думка: навіщо я це зробила?

Я стояла посеред незнайомого лісу й дивилася на двері, через які щойно пройшла. На мої двері. Тобто вони все ще були моїми? Я зробила крок назад і мало не врізалася в дерево. Обернулася, потерла плече й тихо вилаялася. Чудовий початок нового життя. Ще навіть десяти хвилин не минуло, а я вже встигла забитися.

Мене звати Ксенія, хоча всі називають мене Ксюшею. Так мені подобається більше. Ксенія звучить серйозно. Таке ім’я добре підходить жінці, яка приходить на важливу зустріч із папкою документів і говорить: «Давайте вирішимо це питання». А я могла прийти на ту саму зустріч із кавою в одній руці й телефоном у другій, забути папку вдома, а потім ще хвилин десять шукати окуляри, які весь цей час були на голові.

Щодо зовнішності, то тут я ніколи особливо не мучила себе роздумами. Я була з тих жінок, яких хтось назве повною, хтось скаже, що в мене чудові форми. Розмір XL мене цілком влаштовував. У мене були округлі стегна, повні груди, м’який живіт і талія, яка час від часу нагадувала, що вона взагалі-то існує. Я не бачила сенсу воювати з власним тілом через цифру на етикетці. Мені подобалося, як я виглядала, особливо коли вдавалося нормально виспатися, а волосся мало настрій підкоритися моєму гребінцю.
Волосся в мене було густе, хвилясте, русяве з рудуватим відтінком, який особливо добре було видно на сонці. Воно постійно плуталося, лізло в очі й жило за власним графіком. Очі теж були моєю маленькою гордістю — великі, блакитно-зелені, такого кольору, який важко нормально описати. Мені завжди здавалося, що вони схожі на морську хвилю перед штормом: начебто блакитні, але якщо придивитися, там повно зеленого. Зараз, щоправда, вони, мабуть, були більше схожі на очі людини, яка щойно зрозуміла, що добровільно зайшла в інший світ.

Я подивилася на телефон. Дев’ять відсотків заряду.
Зв’язку не було.
Підняла телефон вище, хоча чудово розуміла, що це навряд чи допоможе.
— Ну давай. Хоча б інтернет.
Нічого.
Я подивилася на екран, потім на ліс і знову на телефон.
— Роумінг у паралельному світі, мабуть, не підключений.
Мені стало смішно. Не тому, що було весело. Просто якщо я зараз не почну жартувати, то, здається, почну кричати.
Ліс навколо був величезний. Не просто великий — якийсь неприродньо великий. Дерева тягнулися високо вгору, їхні стовбури були такими товстими, що я навряд чи змогла б обхопити хоча б один. Між гілками пробивалося дивне синювато-золоте світло, а в повітрі плавали маленькі світлі крапки. Вони повільно рухалися, то наближаючись, то віддаляючись, наче хтось розсипав навколо мене дрібні вогники.
Я простягнула руку. Одна така крапка підлетіла ближче, покрутилася біля пальців і зникла.
— Ага. Значить, це точно не Київська область.
Я ще раз подивилася на двері. Так, цікаво...вони з цього боку були частково прозорі. Крізь них було видно мій сад. Мою лійку. Навіть чашку, яку я залишила на ґанку.
Усе було на місці.
Можна було просто повернутися.
Я підійшла до дверей і взялася за ручку. Потягнула.
Нічого.
Потягнула сильніше.
Двері не ворухнулися.
— Ну ні.
Я натиснула на ручку ще раз, потім смикнула її обома руками. Результат був той самий.
Я подивилася на двері з обуренням.
— Ти серйозно?
Двері, схоже, вирішили, що наша співпраця завершена.
— Знаєш що? Це дуже неввічливо.
Двері промовчали.
Я відійшла від них і озирнулася. Добре. Панікувати поки рано. Можливо, десь тут є люди. Можливо, я потрапила в якусь дуже дивну туристичну локацію. Можливо, це взагалі якийсь розіграш.
Хоча якщо це розіграш, організаторам я хочу сказати одне: ви психи.
Я зробила кілька кроків уперед.
І тут почула голос:
— Ти хто?
Я завмерла.
Повільно повернула голову.
Між деревами стояв чоловік.
І за перші дві секунди я встигла подумати тільки одне:
Ну от. Почалося.

Він був високим. Широкі плечі, міцна статура, сильні руки й та постава, за якою одразу можна було зрозуміти: ця людина звикла покладатися на власне тіло.
На ньому був темний одяг — певним чином схожий на військове вбрання. Верхня куртка чи то "тренч" до колін, ну я так подумала бо схоже, під нею виднілася сіра сорочка, на поясі висів широкий ремінь із металевою пряжкою. Високі чорні чоботи були вкриті пилом, ніби він прийшов сюди здалеку. Шляпа широкопола, йому личила...якись мушкетер чи шо...
Волосся в нього було майже чорне, густе, трохи довше, ніж я звикла бачити у чоловіків, які, судячи з усього, не дуже переймаються модою. Кілька пасом впали на лоб. Шкіра мала легкий золотистий відтінок, ніби сонце в цьому світі знало, кому треба приділяти більше уваги.
А очі...
Темно-карі. Майже чорні.
Він дивився на мене так, наче я була не людиною, а дуже дивною проблемою, яку йому щойно підкинули.
Я автоматично випросталася.
Не знаю навіщо.
Мабуть, спрацював давній рефлекс: якщо перед тобою стоїть дуже великий чоловік із поглядом, від якого хочеться перевірити, чи всі документи в тебе в порядку, краще хоча б зробити вигляд, що ти абсолютно спокійна.
— Ти хто? — повторив він.
Голос у нього був низький і спокійний.
Я відкрила рот.
Закрила.
Подумала.
— Ксюша.
Він трохи нахилив голову.
— Ксюша?
— Так.
— Це ім'я?
— Ну... так.
Він кілька секунд мовчав.
Я теж мовчала.
Потім він перевів погляд на двері за моєю спиною.
І от тоді його обличчя змінилося.
Зовсім трохи.
Але я це помітила.
Він більше не виглядав просто здивованим.
Він виглядав настороженим.
— Як ти сюди потрапила?
Я озирнулася на двері.
— Через них.
— Я бачу.
— Тоді навіщо питаєш?
На мить між нами запала тиша.
Здається, він не очікував такої відповіді.
Я теж не очікувала, що скажу її вголос.
Але нерви в мене вже були на межі, а ввічливість, схоже, залишилася по той бік дверей разом із моїм садом.
Чоловік зробив крок уперед.
Я мимоволі відступила.
Він зупинився.
— Ти з Елларії?
— Звідки?
— Ти не схожа на елларійку.
Я подивилася на себе.
На джинси. Футболку. Кросівки.
— А як мають виглядати елларійці?
Він не відповів.
Замість цього знову подивився на двері.
І тепер я помітила на його шиї тонкий металевий знак. Той самий символ, який був вирізаний на дверях.
Коло.
І сім пелюсток навколо нього.
— Що це? — запитала я.
Він торкнувся знака пальцями.
— Те, що тобі краще не знати.
— О, чудово.
Я схрестила руки на грудях.
— Тоді, може, хтось нарешті пояснить мені, де я?
Він подивився просто мені в очі.
— Ти в Елларії.
І чомусь саме в цю мить мені стало по-справжньому страшно.
Бо він сказав це так, ніби я мала знати, що це означає.
А я навіть не уявляла, де знаходиться ця клята Елларія.