Розділ 1. Двері

Останній місяць вона все частіше ловила себе на думці, що вже не хотіла так.

Не хотіла прокидатися від повідомлень начальниці ще до того, як встигала випити каву. Не хотіла відкривати робочий чат і бачити чергове: «Терміново. Треба на вчора». Не хотіла витрачати вечори на завдання, які чомусь постійно з'являлися з нізвідки, хоча в її посадові обов'язки вони ніколи не входили.

І найбільше не хотіла слухати пояснення про те, що зараз усім важко і треба трохи потерпіти.

Терпіти вона вже вміла.

Навіть занадто добре.

Зарплата при цьому чомусь залишалася такою самою. А от роботи ставало дедалі більше.

З начальницею вони теж ніяк не могли порозумітися. Та вміла ставити завдання таким тоном, ніби робила їй величезну послугу, а коли мова заходила про оплату додаткової роботи, раптом згадувала про складні часи, бюджет компанії та необхідність бути командним гравцем.

Останнім часом від словосполучення «командний гравець» у неї починало сіпатися око.

Вона вже прийняла рішення звільнитися.

Не сьогодні, звичайно. Але дуже скоро. Ось- ось...

Заяву вона подумки написала разів десять. Навіть знала, що скаже. Спокійно, без сварки. Подякує за досвід, побажає всім успіхів і піде.

У неї були невеликі заощадження. Їх вистачило б на кілька місяців, якщо трохи економити. До того ж, частину роботи вона могла виконувати онлайн.

Але ж, як же ж їй  хотілося просто відпочити.

По-справжньому.

Не півтора вихідних, після яких вже у неділю ввечері починаєш нервово дивитися на годинник, згадуючи, скільки всього ще не зроблено.

Вона хотіла спокійно прокинутися вранці, не поспішати, повалятися у ліжку досхочу.

Хотіла пити запашний чай на ґанку, повільно маленькими ковтками...а не за один сьорб півчашки бо "справи горять".

Хотіла займатися своїм садом, возитися із землею, пересаджувати квіти і гойдатися у гамаку заплющивші очі.

Саме тому останні кілька тижнів вона жила на дачі.

Невеликий будиночок дістався їй від бабусі багато років тому. Будиночок був старенький, місцями скрипучий і зовсім не схожий на ті красиві заміські будинки, які вона бачила в інтернеті. Але тут вона могла нормально дихати.

Місто втомило її.

Люди теж.

А ще більше — постійне відчуття, якогось нескінченного марафону...

Тут, на дачі, усе було простіше. Вранці вона виходила в сад із чашкою чаю, могла годину возитися з якоюсь грядкою і тільки потім згадати, що взагалі-то мала працювати.

Комп'ютер вона все одно відкривала.

Начальниця все одно писала.

Але коли за вікном були дерева, а не сусідній будинок і шумна дорога, переживати через робочі проблеми ставало якось легше.

Принаймні до того моменту, поки начальниця не надсилала чергове повідомлення.

Останні кілька днів вона майже фізично відчувала, що щось має змінитися.

Вона не знала, що саме станеться.

Просто знала: старе життя закінчується.

І, якщо чесно, її це навіть тішило.

Того ранку вона прокинулася раніше, ніж зазвичай.

На годиннику було сім двадцять.

Вона ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, потім потягнулася до телефону.

Жодного нового повідомлення: "та ладна...серйозно?" подумала.

— Ну й добре, — пробурмотіла встаючи з ліжка

Вона пішла на кухню, поставила чайник і відчинила вікно. Повітря було теплим, але вже з легким присмаком осені. Десь за парканом гавкав сусідський пес, у саду цвірінькали птахи.

Звичайний ранок.

Вона заварила чай, взяла чашку і вийшла на ґанок.

Сад був її улюбленим місцем.

Колись вона хотіла зробити його ідеальним. Рівні доріжки, акуратні клумби, підстрижені кущі. Навіть купила кілька книжок про садівництво, які тепер припадали пилом на полиці.

Згодом зрозуміла, що сад має власну думку щодо її планів.

Щось розросталося там, де вона цього зовсім не хотіла. Щось уперто не бажало рости там, де вона старалася найбільше.

Тепер вона просто доглядала за ним і дозволяла йому бути таким, яким виходило бути.

Сьогодні треба було полити кілька грядок.

Вона залишила чашку на сходах, взяла лійку і пішла до сараю.

Саме тоді вона помітила дивну тишу.

Зупинилася.

Послухала.

Птахів не було чути.

Листя майже не ворушилося.

Навіть сусідський пес кудись зник зі свого ранкового репертуару.

— Що це з вами сьогодні?

Вона набрала води й почала поливати грядки. Спочатку помідори, потім огірки. Зупинилася біля полуниці, яку давно збиралася пересадити.

І тут їй здалося, що в саду щось змінилося.

Вона підняла голову.

Подивилася на будинок, на паркан, на стару яблуню.

Потім перевела погляд далі.

І завмерла.

Посеред саду стояли двері.

Вона не одразу зрозуміла, що саме бачить.

Просто дивилася на них і намагалася скласти картинку в голові.

Двері.

Самі по собі.

Посеред трави.

Вона поставила лійку на землю.

— Це що ще таке?

Ніхто не відповів.

Вона зробила кілька кроків уперед.

Двері були старими. Темне дерево, металева ручка, дивні візерунки по краях.

Вона обійшла їх збоку.

Там справді нічого не було.

Просто двері.

Вона подивилася на небо, потім знову на них.

— Дуже смішно.

Можливо, хтось вирішив пожартувати. Хоча хто? Паркан навколо будинку був цілий, та й занести сюди таку конструкцію непомітно було б складно.

Вона ще раз обійшла двері й торкнулася дерева.

Воно було теплим.

На дверях був вирізаний якийсь знак. Коло, а навколо нього щось схоже на сім тонких пелюсток.

Вона провела пальцем по малюнку.

І відразу забрала руку.

Їй здалося, що знак ворухнувся.

— Так...

Вона зробила крок назад.

Постояла.

Потім знову підійшла.

Нічого.

Звичайний вирізаний на дереві символ.

Вона навіть усміхнулася сама до себе. Напевно, мало спала. Або просто втомилася.

Треба було повернутися до будинку, поставити чайник ще раз і зайнятися роботою.