— Мілан? Хіба через Ліхтенштейн було б не швидше? — Марта із сумнівом виглянула в ілюмінатор, коли літак почав знижуватись над рівними лініями посадкової смуги.
— Ні. Бо ми поїдемо не на авто, а потягом. Тим самим, легендарним червоним потягом «Берніна» до Санкт-Моріц. Готовий поставити всю свою зарплатню за місяць — таких краєвидів ви ніколи не бачили. — Руденко підморгнув.
— Зарплатню? Данило, коли ти її отримував востаннє? — Марта розсміялася.
— Ну от, зрештою. А то я вже думав, що розучився жартувати. Поспішимо. Потяг за годину. Треба встигнути пройти паспортний контроль. Я не відчуваю стеження, але не варто розслаблятися. Швидше за все, ми зустрінемося з Бену ближче до тієї точки. Впевнений що вони також отримали ці координати.
Олексій мовчав, дивлячись у вікно. За хмарами вже виднілися перші вершини Альп — біло-сріблясті, нереальні, як уламки іншого світу.
Вони вийшли з аеропорту й злилися з потоком туристів, працівників аеропорту і випадкових мандрівників. Зі старими рюкзаками, в лижних куртках і темних окулярах, вони не привертали уваги — і це було найважливіше.
Залишалося кілька хвилин до потягу.
Потяг через небо
Потяг «Берніна Експрес» виглядав як ідеальна ілюстрація з рекламного буклета — червоний, як вогняний слід серед снігів. Вони сіли біля панорамного вікна, і Данило одразу ожив.
— Ну що, любі мої, привітаймося з найгарнішою залізницею в світі. Її прокладено ще у 1910 році, і цей красень досі їздить за тим самим маршрутом. Без тунелів, майже повністю по відкритому повітрю. Швидкість — скромна, але краєвиди... — він театрально закотив очі. — Якби в мене був інстаграм, я б став легендою серед тревел-блогерів.
— У тебе немає інстаграму? — перепитала Марта, вдаючи здивування.
— Я глибока людина. Мене не цікавить слава, — гордо відказав Руденко, — лише естетика. І от вам: ось-ось буде Ландвассер — найвідоміший віадук Європи. Кам’яна арка на шість прольотів, і все це — над урвищем. Потяг не просто проходить по ньому, він летить у повітрі. Далі — льодові поля, гірські річки, крихітні станції, де зупиняються тільки повні відчайдухи. Ну і, звісно, ми з вами.
Вікна потягу тремтіли від вітру, але всередині було затишно. Засніжені схили світилися біло-блакитним світлом, а сосни, припорошені снігом, виглядали ілюстрацією до дитячих казок.
Олексій мовчки спостерігав за тим, як у далині проступає лінія хмар.
— Ми майже біля перевалу, — тихо сказав він. — Я вже відчуваю напрямок до осередку збурення.
— Ми зійдемо на наступній станції, — відповів Руденко. — Невелика платформа біля Berghaus Diavolezza. Звідти туристи зазвичай йдуть на вершину, а ми підемо в обхід. І не хвилюйтесь, я добре вивчив цю місцевість.
— А браслети показують той самий напрям? — Марта подивилася на зап’ястя. Світло було неяскравим, але стабільним — напрям чітко вів за межу туристичного маршруту.
— Ведуть, — підтвердив Олексій. — І здається, не в бік льодовика. А... під нього.
Потяг загальмував. Маленька платформа біля снігової безодні чекала на них — порожня, запорошена, холодна.
— Виходимо, — коротко сказав Олексій.
Двері зачинилися за спинами, потяг поїхав далі, лишаючи сам-на-сам із білим, безкраїм і холодним світом.
Печера під льодовиком
Сніг хрумтів під ногами, вітер стинав щоки, але браслети впевнено світилися показуючи напрямок. Вони звернули з туристичної стежки ще кілька хвилин тому — тепер під ногами вже не було слідів. Лише крига, каміння і тиша. За півгодини вони зупинилися на невеличкому пагорбі на узліссі біля скелі.
— Тут, — зупинився і озирнувся Олексій. — Я відчуваю енергію, що просочується крізь камені. Десь недалеко має бути вхід.
— Ось, — Марта показала на вузьку розщелину між двома кам’яними брилами. Під снігом проглядалась темна смуга — ніби вибоїна від величезної сокири.
— Як завжди, нічого гламурного, — пробурмотів Руденко, оглядаючись навколо. — Але нам не варто баритися. Я знову відчуваю загрозу.
До печери залишалося кілька кроків, як позаду несподівано — роздався звук. Хрускіт снігу. Потім ще. І ще.
— Всередину! — вигукнув Данило і розвернувся.
З поза дерев, метрів за двадцять, з’явилися фігури — темні, рухливі, з високотехнологічною амуніцією. Люди Бену. Мінімум восьмеро.
— Йдіть! — Руденко став у самого проходу, підняв руку. Навколо миттєво замкнулося захисне поле, яке розбивало сніжинки і викривлювало простір.
— Але... — почала Марта.
— Йдіть! — гаркнув Руденко, і ледь посміхнувся. — Я наздожену. Як завжди.
Олексій затяг Марту до отвору. Всередині було темно, слизько, але вузький хід швидко йшов униз, у глиб крижаної породи.
Позаду гупнуло — щось ударило в захисне поле.
— Тепер моя черга, — сказав Руденко відходячи назад і стискаючи руку в кулак.
Земля здригнулась. Крижана арка над входом у печеру почала осипатись. Камені, сніг і лід обрушувалися з гуркотом. Потік світла ззовні зник, зануривши печеру у повну темряву. Вояки Бену запізно кинулися вперед. Вхід у печеру було завалено камінням і льодом. Ніхто не помітив як стрімка тінь просочилася в середину до того, як впав останній камінь.
— Не так я планував проводити відпустку, — пробурмотів Данило, розвертаючись у бік друзів. — Але принаймні ми ще всі разом.
Вузький тунель змінився просторішими ходами — кут нахилу був майже постійним, вони все йшли і йшли вниз. Холод був не просто пронизливим — він жив у камені, проникав крізь одяг, бив у кістки.
Світло ліхтариків тремтіло на крижаних стінах. Браслети блимали — спочатку рівно, а потім почали збиватись, як компаси у магнітній бурі.
– Ми ходимо колом, – прошепотіла Марта. – Ця брила… я вже бачила її раніше. Тріщина в льоді. Точно така ж.
– Я теж бачив, – сказав Олексій, і приклав руку до стіни. – Тут... щось не так.
#211 в Фантастика
#72 в Наукова фантастика
#1169 в Фентезі
#274 в Міське фентезі
Відредаговано: 12.11.2026