Глава 4 Долина Дордонь, Франція ч.3

Примарна бібліотека

Ніч у долині Дордонь була тихою у темною. Садиба дрімала, у вікнах не залишилось жодного світла, а єдиними звуками були цвіркуни. Навіть легкий вітер десь заснув серед виноградників.

Три постаті стояли під деревом поблизу схилу. І хоча сторонні нічого не могли побачити, але їхні образи змінились: це знову були Олексій, Марта і Данило у власній подобі.

– Я відчуваю наростання енергії... вона стікається до вузла, – прошепотів Олексій. – Ще трохи — і він відкриється. Ми маємо поспішати. Але вузол десь біля замку, а гобелен на третьому поверсі.

– Отже, за гобеленом не вузол? – уточнив Руденко.

– Саме так. Схоже що там буде щось інше. Але воно точно на нас чекає.

Зала з гобеленом виглядала інакше в темряві. Ліхтарі у вигляді старовинних смолоскипів створювали рухливі тіні. “Птах Пізнання” був мовчазним і, здавалося, рухався у їх невірному світлі. Полотно переливалося тінями та зрідка блакитними сполохами. Символи жили своїм життям: змішувалися, змінювалися інколи блимали.

Олексій наблизився, не торкаючись, витягнув руку, на якій затанцювало північне сяйво.

– Готові? – запитав він.

Марта кивнула. Руденко зітхнув, поправив рюкзак, ремені, куртку, кілька разів повернувся та присів. Нічого не звякнуло. Показав великий палець.

– Як добре знову бути собою.

Олексій простяг руку. Цього разу світло на долоні не відбилося — воно злилось із тканиною. Структура змінилася, закрутилась... і з’явився прохід.

Вони увійшли.

Тиша. Ідеальна, мов у вакуумі. Повітря трохи сперте. Навколо — стіни із світла й сутінку, книжкові полиці, із книжками, свитками, камінням, навіть із мушлями. Бібліотека не мала підлоги чи стелі. Лише об’єм.

– Це інша версія тієї, що була в Італії, – прошепотіла Марта. – Та сама структура. Інша свідомість.

Серед простору знову сформувалася аркова ніша. І знову — силует. Цього разу — яскравіший, чіткіший. Він проявлявся із кожним кроком до нього.

– Зброю створили аесси тисячі років тому. І сховали її серед людства. Все готове і чекає. Коли прокинеться дитя, потрібен буде той, хто покладе його в колиску.

– Це ми вже чули – Олексій зробив крок ближче. — Але де ця зброя?

Силует повернув голову до Олексія.

– Ти повинен навчитися чути.

Силует розчинився. На п’єдесталі з’явився другий кристал. Такий самий, як в Італії — тригранний, із пульсуючим світлом.

Руденко нахмурився.

– Щось я нічого не зрозумів.

Олексій простяг руку. Щойно він торкнувся кристала — кімната розтанула. Вони опинилися посеред зали. Ліхтарик Руденка слабо блимав, висвітлюючи старовинний потертий гобелен.

Марта піднесла руку – доторкнулась до тканини. Холодна. Більше не інтерфейс. Просто... гобелен.

– Шкода що все зникло, – прошепотіла вона.

– Але в нас є це, – сказав Олексій, відкривши долоню. Кристал м’яко світився.

– Другий, цікаво... – мовив Руденко. – І вже ні в кого немає ілюзій, що далі простіше не буде.

Олексій кивнув. Його погляд рушив десь за гобелен, крізь стіни, крізь камінь.

– Я відчуваю що вузол готов відкритися. Наш візит до бібліотеки пришвидшив його відкриття. Треба вийти на замкову стіну, я бачив там спорядження для спуску по стінах. Здається це в них атракціон такий.

– А може готувалися до нашого візиту? — спробував пожартувати Руденко.

В пошуках вузла

Вони мовчки пробралися вузьким коридором на мур замку. Надворі повітря було холодніше, нічне небо виблискувало густими зорями. Замкова стіна простягалася вперед, нагадуючи хребет давньої істоти.

На краю, біля старої амбразури, справді висіли мотузки й страхувальні пояси — частина “атракціону для сміливих”, як анонсував буклет у холі.

– Бачу, не лише ми цінуємо підземелля, – пробурмотів Руденко. – Цікаво, чи туристів змушують підписати папери про відповідальність у разі зустрічі з давніми сутностями?

Олексій перевіряв спорядження. Його обличчя було зосередженим, трохи задумливим.

– Вузол не далеко. Він “втиснутий” у карстову породу під схилом. Його частину прикриває старе кладовище — ми бачили його під час підйому до замку.

– Ідеальне місце, – погодилась Марта. – Там сплітаються потоки. І там немає туристів уночі.

– Головне — встигнути до того, як він розкриється сам, – додав Олексій. – Я не хочу дізнаватися, хто або що скористається ним першим.

Вони спустилися по стіні легкими тінями — швидко, злагоджено. У кожному русі була точність і спокій.

Старе кладовище за замком нагадувало стерті сторінки: нерівні хрести, похилені плити, мох, що вкривав написи. В центрі, між двох старих дубів, ледь світилися зсередини два величезних камені.

– Ось тут, – прошепотіла Марта. – Лінії сходяться в одну точку. Але вузол нестабільний. Він немає опори. Перш ніж закрити, його доведеться стабілізувати. А мені це нагадує наше перше повернення у Кам’яне село.

– Так, там теж було багато каміння. — Руденко оглядав місцевість.

Олексій опустився на коліна, приклав долоню до ґрунту. Світло “північного сяйва” миттєво з’явилося — слабке, тріпотливе.

– Так, цей також нестандартний.

– Фальшивка? – запитав Руденко.

– Ні. Справжній. Але… «дикий». Схоже що цей вузол із залишків одних з найперших систем. Старі вузли поглинали енергію прямо із поля Землі, їм не потрібні були вівтарі, якими пізніше користувалися фейрі і люди. Аесси вміли активувати їх одним поглядом. Але і знищити такі вузли дуже важко, бо вони фактично стали частиною енергетичного поля Землі. Я думав таких вже не залишилося. Ви готові? Я починаю.

Олексій вдихнув. І почав процес закриття.

Повітря погустішало. Земля почала тремтіти. Марта інстинктивно зробила крок назад. Руденко зняв місце поміж ними.

Щойно Олексій дотягнувся епіцентру вузла, вгору вдарив стовп світла і, він знову відчув той самий шепіт. Тільки цього разу — чіткіше. «Сорок шість, двадцять п’ять, п’ятдесят два і три, N”.