Глава 4 Долина Дордонь, Франція ч.1

В одному з готелів десь на Monte Amiata

-– Ти не міг мене попередити?! — Руденко метався по номеру диким звіром, періодично хапаючись то за голову, то за груди. — Я не очікував від тебе такої підстави!!!! І взагалі чому – Я!!! Чому – не старий дід? Чому - це? Та я навіть з номеру тепер не можу вийти!!! Ти бачив, як на мене дивився той бармен? А метрдотель? Та мене покоївка ледь не отруїла від заздрощів!!! Добре що отрута на нас не діє! Що ви смієтесь обидва!!! Все! Я образився на вас назавжди!!!!

Руденко розвернувся і вийшов на балкон номеру грюкнувши дверима. З вулиці одразу почулися захоплені вигуки.

– О ні! — Руденко зі стогоном ввалився назад у номер, рухнув у крісло і схопив голову руками — За що то мені?

Марта присіла поряд з ним.

– Але ж ти сам сказав що будуть шукати двох чоловіків і жінку. От твій браслет і відреагував. А те що він в тебе з власним почуттям гумору, то вже як є. І як ми могли тебе попередити, якщо ми бачимо тебе таким як зазвичай, а не яким тебе бачать інші. Заспокойся. Давай я підправлю тобі зачіску і підемо по магазинах? Таку красу не можна ховати у номері.

– Знущаєтесь — Данило відірвав голову від рук, глибоко вдихнув і випрямився. — Добре, зачекайте п’ять хвилин, зараз повернусь.

Шикарна брюнетка з запаморочливими формами плавно прослизнула у ванну кімнату. Літня італійська пара проводила її поглядом насилу стримуючи сміх.

– Добре що того дідуся відкачали після зустрічі із таким у чоловічому туалеті. — кивнула сміючись Марта.

– Так. Добре що ми здогадалися, як можна і самим побачити наше маскування. А то ж ледь не спалилися, - Олексій взяв виноград з тарілки. — Як Данило тільки стримався і не вбив метрдотеля, коли той хлопнув його нижче спини. Я був впевнений що доведеться терміново шукати де сховати труп.

– Ну, понервували трохи і досить. Повернемось до справ.

Руденко вийшов з ванної кімнати одягнений у дорожній жіночій костюм. Ґудзики ледь трималися на його блузі, коли той намагався зберегти постать і бодай частину своєї мужності.

– Ого! Ти виглядаєш... — Олексій осікся під поглядом Данила — по дорожньому.

– І не Данило, а Данієла. Та і вам варто імена змінити. Не вистачало проколотися на такій дрібниці. А ви будете — Руденко зробив вигляд що задумався. — Баччо і Б’янка. Отже nonno Баччо ти стверджуєш що відчув щось стороннє при закритті вузла, а ти nonna Б’янка що бачила три лінії, одна з яких була незвична. Я вірно все зрозу...міла?

– Так, nipotina Данієла, все вірно. — Олексій присів біля Марти.

Руденко всівся в крісло навпроти й схрестив ноги з елегантністю, Наомі Кембел.

– Тепер серйозно. Ми маємо три напрямки. І щось мені підказує, що час грає не за нас.

Олексій підійшов до вікна. За ним був спокійний пейзаж, теплий, він зовсім не сприяв прийняттю складних рішень, що могли вплинути не на одну реальність.

– Дві лінії були досить чіткі. Одна вела в долину Дордонь у Франції, інша на один з островів Англії. Третій сигнал був скутий чимось невидимим. Я не змогла його відслідкувати. Але мені здається, що коли ти закриєш два інших вузли, ми методом тріангуляції зможемо визначити той скритий напрямок.

Руденко взяв планшет, клацнув кілька разів.

– Отже Франція. Це швидше і зручніше. Крім того, це досить популярне туристичне місце і там буде багато туристів, серед яких можна легко загубитися.

– Чудово, nipotina, – кивнув Олексій.

– І, – Марта розвернула планшет, щось в ньому поклацала і показала точку на карті, – Комарк. Замок на доісторичному місці. Та ще й з системою печер під ним. Підійде як рукавичка.

– Добре, – сказав Руденко. – Але цього разу без жіночих костюмів. І без метрдотелів, прошу. Нехай це буде спокійна французька подорож. Лише ми, середньовічний замок і, можливо, кілька примар.

Олексій підморгнув і радісно посміхнувся.

– Як же ж без примар? Ми ж для них — як магніт для заліза.

– І як завжди — без страховки, – буркнув Руденко. – Ладно. Збираємось. Дордонь чекає.

Руденко трохи поклацав на планшеті.

– Хм, в мене ідея: в десяті кілометрах звідси є Радикофани. Там - сільський аеродром. Думаю домовитися із фермером і долетіти до такого самого малопримітного аеродрому Сен-Парду-Э-Вьельвик. Це найближча точка до Комарку. Це також може збити з нашого сліду тих хто за нами піде.

Гостинний двір “Le Chêne Perché”

(“Підвісний Дуб” — старовинна садиба на пагорбі поблизу замку Комарк)

Повітря пахло виноградом, старим вапном і травами, які тут не скошують з принципу — лише розчісують вітром. Маленька садиба, оточена зарослими кипарисами, зустріла гостей затишним двориком. Господар — старий чоловік на ім’я Етьєн — більше схожий на статую, ніж на готельєра. Він лиш мовчки кивнув, дивлячись на “родину”, і окремо на Данієлу, яка впевнено ступала на своїх п’ятнадцятисантиметрових підборах.

– Баччо, – прошепотіла Марта, поки вони йшли до номеру, – твоя онука щойно змусила Етьєна зблідніти. Це буде весело.

– Нехай розважається, – кивнув Олексій. – Як згадаю, як він вмовляв того фермера «покатати улюблених nonno та nonnа зовсім недалеко, лише у Францію». Він мабуть досі намагається збагнути, як Данієла вмовила його продати той старий літак.

Номер виявився простим, але з ідеальним видом: із вікна відкривалася долина із хвилястими ребрами пагорбів, що вели погляд до самого замку Комарк.

Руденко скинув підбори, зітхнув і сів на ліжко:

– Добре. Спочатку — трохи кави. Потім — обхід території. Марто, як ти витримуєш ці тортури підборами?

Олексій сів на сусідне крісло, відкинувся і прикрив очі.

– Я щось відчуваю. Але дуже слабо. Щось є дуже глибоко, або… щось це прикриває.

– Печери? – спитала Марта. – Якщо Комарк збудований на доісторичних шарах, можливо вузол не в самому замку. Можливо — нижче. Значно нижче.