Глава 3 Монте-Аміата. Італія ч.3

У пошуках бібліотеки

Вітер по-північному пронизував, хоча повітря ще пахло розпеченим каменем. Три фігури ковзали тінями вздовж зовнішнього муру замку, намагаючись не скрипнути кросівкою зайвий раз.

Марта присіла біля старого кам’яного жолоба, що вів униз по схилу — непомітний, зарослий мохом.

– Тут є отвір. Вузький. Схоже на стару водовідвідну шахту. І, здається, він веде просто під замок.

– Отже, – сказав Руденко, – знову багно?

– Не просто багно, – посміхнувся Олексій. – Історичне багно. Преміум класу.

Він опустився поруч і серйозно додав:

– Ми шукаємо бібліотеку. Не ту, що показують туристам. Ту, що втрачена ще у 13 столітті. Саме там могли залишити згадки про зброю, яку аесси створили проти Фенікса.

– Думаєш, вона все ще існує? – спитала Марта.

– Я не думаю. Я відчуваю що те, що ми закрили — лише частина пазлу. А хтось вже шукає інструкцію до наступного етапу. І якщо ми її не знайдемо першими...

– ...то це зробить хтось менш симпатичний? – доповнив Руденко.

– Саме так. І набагато менш терпимий до людей.

Марта вже просунулася у вузький прохід. Перші метри були вологими, слизькими. Вода іноді капала зі стелі — стара система досі працювала.

Вузький хід вів униз, розгалужувався і знову зводив стіни. Тепер усе навколо нагадувало не просто канал, а шлунок кам’яної істоти, що переварює час.

Хлюп! Руденко послизнувся і повністю покрився багнюкою.

– Ну звісно, чим чистіше помиєшся — тим більше забруднишся.

Олексій з Мартою тихо засміялися. Данило зробив вигляд що обурився, але сміявся разом з усіма. Олексій махнув рукою у бік Руденка, і його одяг одразу став чистим.

– Дякую.

– Попереду щось є, – сказала Марта раптово. – Якийсь бар’єр.

Воронов простягнув руку, на якій знову з’явилося «північне сяйво».

Воно м’яко відбилося від ледь помітної плівки в кінці коридору.

– Ми близько. Данило, готуйся до можливо не самої комфортної пригоди у своєму житті.

– Це ти ще не бачив моїх минулих відпусток.

Вони підійшли до бар’єру, що мерехтів як тінь, вплетена у повітря. Олексій підніс руку із "північним сяйвом" ближче, і два вогника поєдналися у промінь світла — світло повільно потягнулося вперед, запрошуючи крізь бар’єр.

– Цей бар’єр залишили аесси. Це захист не від людей. Це — від часу, – промовив він.

– Прекрасно, – сказав Руденко. – Сподіваюся, я не застрягну в XIII столітті. В мене там жодних планів.

Олексій торкнувся плівки, і та з глухим подихом розчинилася. Повітря за нею було густіше, старіше. І пахло пилом і деревом.

Приміщення за бар’єром виявилося вузьке й високе. Сховане між шарами скелі, воно не мало іншого входу — лише цей, крізь бар’єр. Стелажі, вбудовані в саму породу, тягнулися вгору, дивними виростами, що зросли з каменю.

– Це… не зовсім бібліотека, – прошепотіла Марта. – Це… як жива пам’ять. Лінії тягнуться не по книгах. Вони видають знання, тільки якщо запитаєш правильно.

– Значить, це не для читання. А для діалогу, – додав Олексій.

Раптом одна з аркових ніш освітилась блідим світлом. На кам’яному п’єдесталі повільно почав формуватись об’ємний силует — схожий формою на людину.

Марта зробила крок уперед, Олексій притримав її.

– Це не проекція. Це залишок свідомості. Хтось залишив тут частину себе.

Фігура зітхнула — не гучно, як вітер у розбитому вікні. І промовила:

– Ви майже спізнилися. Але, час ще є. Питайте.

– Ми шукаємо згадку про зброю. Проти того, що спить. – Олексій намагався говорити рівно, не питати, а стверджувати факт.

Фігура завмерла, і здавалось, прислухалася.

– Зброю створили аесси тисячі років тому. І сховали її серед людства. Все готове і чекає. Коли прокинеться дитя, потрібен буде той, хто покладе його у колиску.

– Символічно, – пробурмотів Руденко. – Фейрі у порівнянні із Аессами просто прямолінійні діти.

Олексій кивнув:

– Щось що спить, уже знає про нас. Але до чого тут дитя? І що спільного у колиски і зброї?

С
илует зник. На п’єдесталі залишився предмет. Кристал. Тонкий, тригранний, він ледь помітно світився з середини.

– Що це? – прошепотіла Марта. – Воно живе, як сердечко б’ється.

Вона обережно взяла кристал у руки.

По бібліотеці пройшла хвиля повітря і почувся глухий гуркіт.

– Здається нам натякають на необхідність покинути приміщення. — Руденко знову напружився озираючись. — Виходимо швидко!!!

Як тільки вони пройшли місце де був примарний бар’єр за їх спинами рухнув величезний валун. Одразу вітер і гуркіт стихли.

– Не дуже вони гостинні. — Марта торкнулася рукою перешкоди. — Наче і не було тут ніколи проходу.

– Добре, нам варто вибиратися звідси. Я піду перший.

Руденко повернувся йти до виходу, як почувся смачний «хлюп».

– Це не я. – він зупинився перед виступом. – Що ж, здається наші хитрощі не спрацювали і нас таки знайшли.

– Підійдіть до мене. – Олексій взяв Марту з Данилом за руки та відійшов до стіни тунелю. – В мене є ще кілька фокусів. Головне — ні звуку!

Одразу з-за повороту з’явилася сіра фігура із ліхтариком. Чоловік посвітив прямо на них і пройшов повз до перекритого проходу. Помацав стіну і щось темпераментно промовив італійською.

– Їх тут немає. — повторив він англійською торкнувшись вуха. — Ні інших проходів тут теж немає, тут тупик. Добре повертаюсь у готель.

Сірий чоловік ще раз освітив фігури трійці ліхтарем, плюнув на штанину Руденка і пішов до виходу.

Через кілька хвилин після того, як стихли останні кроки, Олексій видохнув і відпустив руки друзів.