Глава 3 Монте-Аміата. Італія ч.1

У літаку, над Тосканою

Борт летів напів порожній — кілька сонних пасажирів, стюардеса, яка явно прокинулась раніше, ніж хотіла, і хмари, що висіли в небі і ніяк не могли пролитися дощем.

Данило зайняв місце біля вікна. Марта читала щось на планшеті, періодично проглядаючи карту регіону і черкаючи у блокноті. Олексій уважно вивчав внутрішню обшивку літака, чи то просто спав із відкритими очима.

– А знаєш, – озвався Данило, – це майже дежавю. Не вистачає лише стелажу зі сканерами і людини з NASA в салоні.

– І кілька літрів кави, – підколола його Марта, не відриваючи погляду від екрана.

Олексій усміхнувся.

– Нічого не змінюється. Ми завжди летимо в те місце, куди краще було б не летіти.

– То розкажи, – сказав Данило. – Куди ми все ж таки летимо? Ти згадав Монте-Аміату, але в моєму шкільному атласі такої назви не було.

Олексій нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. Його голос став трохи глухим.

– Монте Аміата — це не просто гора в Тоскані, а справжній вузол історії, геології та містики. Це згаслий вулкан висотою 1738 м, розташований між Валь-д’Орча та Мареммою. Колись це була острівна вершина в Тірренському морі, і, як вважається, вона зберегла «енергію ізольованості». Гора є джерелом геотермальної енергії, яка живить місцеві термальні джерела, зокрема в Баньо-Віньоні та Сан-Філіппо

– Завжди мріяв погріти свої старі кісточки у термальних лазнях — мрійливо закинув руки за голову Руденко.

– На схилах гори розташований замок Рокка Альдобрандеска в Арчідоссо — один із найстаріших замків Італії, побудований у X столітті. — продовжив Олексій. - А також Абатство Сан-Сальваторе, засноване в 743 році, яке було центром переписування манускриптів і зберігання знань. Думаю нам варто буде почати свої пошуки звідти.

Castelnuovo dell’Abate

Серпантин звивався поміж пагорбів, де виноградники переходили в ліси, а ліси — в кам’яні руїни сторічного спокою. Машина гуділа м’яко, намагаючись не потривожити навколишню тишу.

– І це вони називають селом, – пробурчав Данило, визираючи з вікна. – Тут кожен камінь має орден і особисту біографію.

– Ти просто заздриш, що камені тут старші за тебе, – розсміялася Марта.

Село Castelnuovo dell’Abate нагадувало класичні полотна – сонячне, розсипане на схилі пагорба, із вікнами, що завжди дивляться на захід. Під вузькими балкончиками сушились простирадла, всюди пахло томатами, базиліком і життям.

Паркуватися довелось біля фонтану, поруч із яким дві літні сеньйори вели суперечку з таким запалом, ніби вирішували долю собору Святого Петра.

– Чесно кажучи, – прошепотів Руденко, коли вони вийшли з машини, – я б з радістю вступив у будь-який конфлікт із такою красунею, як та пані в синьому.

– Не забувай, що вони озброєні. – Марта кивнула на дерев’яну качалку, яку одна з жінок тримала з підозрілою любов’ю.

– Італійки, – протягнув Данило із задоволенням. – Вогонь, як в Етні. І з формами Барокко.

Трійця сиділа на терасі розкішного старовинного готелю. Пахло еспресо, лимонною цедрою і дерев’яним затишком. Бармен — низький, кучерявий і надто гучний — подав три кави щойно вони сіли за столик.

Олексій відставив чашку і дивився вглиб долини — кудись за стіни, що зберігали більше, ніж показували.

– Тут щось активувалося. Нещодавно, – сказав він раптово.

– Ти про вузол? – Марта відклала ложечку.

– Так. Але... це було майже безслідно. Наче це щось тільки набирається сили.

Данило роззирнувся:

– Ну не думаю, що хтось із туристів сюди приїздив, щоб ненароком відкрити портал у пекло.

– Можливо, пекло не для туристів, – пробурмотів Олексій.

Він помовчав, а потім продовжив:

– Абатство Сан-Сальваторе. Там є бібліотека. Закрита. Вважається втраченою. Але вона досі існує. І я майже певен — хтось з Бену був там і шукав її.

– І що, просто прийдемо і скажемо “добридень, ми шукаємо прихований розділ у вашій монастирській бібліотеці”? – скривився Данило.

– Ні. Ми підемо туди через замок Монтальчіно. До 13 століття він був частиною Абатства і має мати потаємні ходи.

– Авжеж, що ж то за Замок і без таємних, темних, сирих підземель — зіронізував Руденко.

– У тому ж 13 столітті, як стверджують хроніки, зникла і бібліотека. Марто, думаю тут стануть у нагоді твої здібності бачити лінії та потаємне — Олексій підморгнув Марті.

Бармен поставив на стіл тарілку з біскотті, кивнув Данилові показуючи очима на італійок біля фонтану, від яких той не відводив очей, і щось голосно сказав про “bella signora”.

– Я завжди казав, що відновлення світу треба починати з італійського еспресо й компліментів, – протягнув Руденко. – І де цей замок розташовано?

– Зараз він має назву Castello di Velona. Це історична фортеця XI століття, розташована на пагорбі з панорамним видом на долину Валь-д'Орча, неподалік від абатства Сант'Антімо. Сьогодні це – розкішний готель із термальним спа-центром, що використовує гарячі джерела температурою 85 °C – одні з найгарячіших у Тоскані.

– Але ж ... Це назва нашого готелю! Ти хитрун, Олексій! Не помічала раніше за тобою тяги до інтриг.

Марта жартівливо ткнула задоволеного Олексія у плече. Руденко мовчки встав і направився до виходу з тераси.

– Ти куди?

– У спа-центр. Сподіваюсь світ протримається пару годин поки я погрію свої кісточки? – Данило провів поглядом одну із італійок, що пройшла повз із рушником і в гумових капцях, і кинувся їй вслід. – Сеньйора, сеньйора! Bella! Де тут можна погрітися?

Олексій із Мартою розсміялися хором.