Глава 4. Литва ч.3

Вони рушили далі коридором. За кілька кроків — усе навколо змінилося. Стіни стали круглими. Прозорими. Кришталевими. Повітря стало важчим. Простір… в’язким. І раптом — Марта й Олексій зупинилися. Завмерли, як заморожені.

— Гей! — Руденко кинувся до них. — Не жартуйте!

Але ті не ворушилися. Навіть не моргали.

У центрі, позаду Данили, проявилася фігура. Висока. Темна. Об’ємна. Не людина. Не тінь. Не проекція. Тільки саван із пустотою всередині.

— Ти — третій, — сказало створіння. Голос був неживий. — Ти — той, хто не повинен пройти.

Руденко різко розвернувся і стиснув кулаки.

— А ти в курсі, що я взагалі-то найкращий з нас трьох у фізичній підготовці і сарказмі.

— Ти жартуєш, бо боїшся, — сказав голос. Фігура трохи схилила голову до чогось прислуховуючись — Але не за себе. За них.

Руденко напружився. Повернувся закриваючи собою інших.

— Чого ти хочеш?

Фігура мовчки відлетіла у сторону і на її місці з’явилися дві кам’яні двері. На них було написано: “Вихід з лабіринту” та “Залишитися у лабіринті”.

— Ти – зайвий. Ти не такий як інші і тому мені не цікавий. Ти зможеш вийти, якщо залишиш тих двох мені. Твій вибір! — голос замовк.

Руденко подивився на Марту. На Олексія. Перстень Найманіса на пальці засвітився м’яким, але впевненим світлом.

— Це ніколи не було вибором. Ти обрав не те питання для іспиту. - Руденко посміхнувся, підійшов до дверей із написом “Залишитися у лабіринті” і протягнув руку до неї.

— Стій! – Тінь нависла над ним. – Ти назавжди залишишся тут. А вони навіть не згадають про тебе. Врятуйся. Не будь дурнем!

Руденко мовчки штовхнув важкі двері. Мить — простір засвітився. І… все зникло. Камінь під ногами знову став звичайним. Повітря — нормальним. Марта й Олексій здригнулися — і озирнулися.

— Що… сталося? — спитала Марта.

Руденко відступив на крок. Похлопав себе і усміхнувся.

— Просто ще один день у підземеллі з непрозорими моральними дилемами.

— Ти… — Олексій запнувся. — Ти міг залишитися тут назавжди, але обрав нас?

— Для мене це давно вже не вибір. І я впевнений і у вашому виборі. Ми – разом.

Позаду них засвітилася стіна — і відкрився ще один прохід. Він був відгороджений силовим полем, що переливалося різними кольорами, як мильна бульбашка.

— І що тепер? Знову якісь ігри розуму? – Руденко перший підійшов до проходу.

— Дізнаємось разом. – Марта і Олексій підійшли до нього, втрьох вони взялися за руки і разом пройшли крізь поле. Їх ніби обкотило льодяною водою і вони опинилися у тунелі, з якого ввійшли до лабіринту.

— Що за?... – не стримався Руденко. – І все? А де плюшки, чи хоч який-небудь артефакт?

Друзі зозиралися. Але тунель залишався лише тунелем.

— Пішли в кав’ярню. Може Жильвінас щось підкаже. – запропонувала Марта.

Коли вони піднялись наверх, на землю почали спускатися перші сутінки.

— Час як завжди погрався з нами. Сподіваюсь Жильвінас нас дочекався.

Вечір у кав’ярні: відкриття.

Сутінки опустилися на Вільнюс, як оксамитова вуаль. Кав’ярня на оглядовому майданчику світилася м’яким жовтим світлом. У повітрі пахло кавою, смаженими горіхами і легким димком дров.

Жильвінас сидів за тим самим столом, але тепер — у білому піджаку, з келихом вина. Навколо нього — троє стільців. На столі стояли порожні прибори на чотирьох і ледь почата пляшка червоного вина. Він подивився на новоприбулих:

— А ось і ви. Майже вчасно. Хоча я трохи хвилювався, що доведеться святкувати самому.

— Святкувати? — перепитала Марта, обережно сідаючи. — О, Боже! Сьогодні 17 березня, твій день народження, ось чому в тебе зіниці були вертикальні. Вибач, що ми без подарунка.

Жильвінас вдячно кивнув.

— Ви ж не думали, що я покличу вас на “свято”, тільки щоб не святкувати його самому? Сьогодні — і ваш день. Ваш... день оновлення, якщо бажаєте. День, коли троє пройшли те, що не проходив ніхто з часів появи перших ліній.

Олексій пильно подивився на нього.

— Ти… чекав на нас?

— Майже. Ще до того, як з’явилися ви. Задовго до цього. — Жильвінас ковтнув вина. — Я не знав імен. Але відчував. Щось зрушилося — і світ… нахилився.

Він підняв руку — і в цей момент манжет рукава трохи сповз. На зап’ясті був той же самий темно-зелений ланцюжок, який раптом замерехтів м’яким світлом, відгукуючись на присутність трьох. Символи на браслетах аессів замерехтіли в такт ланцюжку.

Усі троє завмерли.

— Це… — почала Марта.

— Так. Те, що ви шукали, — спокійно підтвердив Жильвінас. — Тепер ви можете бачите приховану сутність у речах. І я нарешті можу вам його віддати.

Він зняв браслет і обережно передав його Руденку.

— Тепер ти можеш побачити таємний сенс артефактів.