Глава 4. Литва ч.2

Ранок на оглядовому майданчику: кава перед Лабіринтом

Небо над Вільнюсом, після Рижської мряки, було несподівано прозоре — жодної хмарки. Сонце розливалося по червоних дахах Старого міста, по вежах костелів, по скляних фасадах кав’ярень, і, навіть по бруківці, де кожен камінь виглядав трохи теплішим, ніж зазвичай.

Кав’ярня на оглядовому майданчику відкривалась о десятій. Коли Марта, Олексій і Данило прийшли — стіл у затінку вже чекав на них разом із Жильвінасом. Сьогодні він вдягнув темно-синій піджак, такого ж кольору джинси і темні окуляри, які він так і не зняв привітавшись.

— Ну що, — він підняв чашку з кавою. — Як вам мій Вільнюс під ранковим соусом?

— Надто мирний, як для початку випробування, — кивнув Олексій, сідаючі поряд.

— Саме тому я і люблю починати з кави, — відповів Жильвінас. — Усі великі катастрофи краще сприймаються після Еспресо.

— Вмієш ти підбадьорити – миролюбно мовив Руденко роблячи ковток кави.

— Ти знаєш, що нас там чекає? – спитала Марта.

— Я знаю, що вхід ховається у старому тунелі під цією вулицею, там де раніше була брама. А ще, що потрібні троє щоб вийти звідти. Але не факт, що вийти зможуть всі.

Всі мовчки пили каву насолоджуючись дивовижним видом. Кожен думав про своє.

Коли кава була випита і сонце піднялося вище флюгера сусідньої будівлі, Жильвінас повів всіх до підземного тунелю.

Тунель починався у закритій частині під вулицею, за аварійною решіткою. Офіційно це був колишній склад міських запасів: кам’яна кладка, арки, трохи вогкості. Нічого дивного.

Спустившись у темряву Жильвінас нарешті зняв окуляри. Його вертикальні зіниці хижо блиснули у світлі ліхтаря.

— Попереджати треба – віджахнувся Руденко притримуючи Марту позаду себе.

— Я думав Інесса вас попередила.

— Так, але це все одно було несподівано… і трохи моторошно. Вибач якщо образив.

— Нічого, я майже звик. Ну ось ми і на місці. Що робити далі я не знаю. Це ваш іспит. Я буду чекати вас до заходу у тій кав’ярні де ми були.

Із цими словами Жильвінас вийшов з підвалу.

Вхід у Лабіринт під Субачяусом

Марта зупинилась біля однієї зі стін і примружилась.

— Тут... щось є. Лінії в цьому місці розходяться, а не сходяться. Вона провела рукою по стіні. — Оце місце — це не частина стіни. Це... маскування.

— Зрозуміло, — кивнув Олексій. — Дозволь. Він поклав руку на місце що вказала Марта — і прошепотів: — Credo.

Стіна злегка засвітилась із середини, контури розійшлися, і простір змінився:

Перед ними відкрився вхід. Попереду був тунель. Просторий. Темний.

Руденко підійшов ближче. Подивився у глибину проходу. Потім — на Марту й Олексія. Стиснув кулак — перстень Найманіса засвітився м’яким відблиском.

— Якщо там щось є — я хочу бути першим, хто це зустріне. І першим, хто захистить вас.

— Данило… — почала Марта.

— Просто… пообіцяйте бути обережними.

Марта кивнула. Олексій вдячно поклав руку йому на плече. Випробування почалося.

Усередині Лабіринту

Крок за кроком вони опинилися в просторі, що більше нагадував не тунель, а… шлунок старого міста. Камінь під ногами був сухий, повітря відчувалося насиченим — як у старій бібліотеці. Ліхтарики вирізали з темряви лише вузький коридор, що вів вперед… і вперед… і далі.

— Я щось не бачу тут жодних поворотів, — пробурмотів Руденко, стискаючи кортик.

— А мені здається, ми вже тричі пройшли колом, — відповіла Марта.

Олексій, який ішов позаду, озвався.

— Простір зсунутий. Ми не в звичайному лабіринті. Це місце... ніби сканує, шукає слабкі місця. Вивчає. Воно намагається підлаштуватися під нас.

Раптом перед ними виросла стіна. Глуха. Сіра. Стіна.

— Так не буває, — сказала Марта. — Ще мить тому тут був прохід.

Олексій торкнувся її. Камінь холодний. Непорушний.

— Добре, — озирнувся Данило. — Це вже схоже на випробування. І що тепер?

Тишу порушили ледь чутні звуки. Ніби щось капало… Кап… Кап… Кап… З кожним звуком із темряви тунелю, яким вони щойно пройшли, виходила… тінь. Три тіні зупинилися навпроти. Точні копії їх самих. Але очі двійників були скрити темрявою.

— Ну звісно, — Руденко виставив уперед кортик. — І чому це не доставка піци?

— Це ж не ми? — прошепотіла Марта.

“Марта” мовчала. Її очі були порожні. Вона тримала блокнот і пальцем викреслювала в ньому лінії, які весь час обривалися та плуталися.

“Олексій” мав на зап’ясті браслет, але він був тріснутий. І простір навколо нього тремтів.

“Руденко” — без перстня. У нього руки тремтіли, і він шепотів щось сам до себе.

— Це... наші сумніви. Це ті версії, якими ми могли б стати, — сказав справжній Олексій. — Якби... не пройшли те, що пройшли.