Глава 3. Латвія ч.3

У просторі Ūdensvīrs’а

Вода заструмувала вгору, фонтан раптом перетворився на двері. Вони не блищали, не шуміли — лише тремтіли, як напруга в повітрі перед грозою.

Один за одним герої зробили крок крізь водяну арку.

Світ став… іншим.

Не темним — глибоким. Не вологим, гравітація мовби зникла, і тіло стало легким. Простір нагадував печеру з прозорої води, яка існувала не під землею, а під світами. Світло текло поверхнями, як дихання світлячків.

— Ну гаразд, — прошепотів Руденко. — Що далі? Водяний принц у короні з мушель?

— Він чує це, — тихо сказала Інесса, — і точно це запам’ятає.

І тут з’явився голос. Він був глибокий, не гучний, але змушував ребра вібрувати.

— Той, хто жартує у моїй присутності… має не аби яку сміливість або дурість.

Руденко підняв руки.

— Вибачте, нехай обидва варіанти мають місце.

Із тіней постала постать. Висока, прозора, водяна. Очей не було. Лише світло, що збиралось там, де мали б бути очі.

— Вітаю, нащадки тих хто пішов. — Я — Ūdensvīrs. І я... чекав вас.

Марта зробила крок уперед.

— Ви знали, що ми прийдемо?

— Ні. Але відчув зсув. — Три ритми змінились. Лінії втратили петлю. І я почув… пам’ять, що заворушилася в Камені.

Руденко простягнув кортик.

— Ви про це?

— Про те, що прагне до нього. Камінь шукає шлях назад. А меч — ключ. Але щоб знайти двері, потрібно побачити та що не видно...

— Ну, тепер усе стало зрозуміло, — буркнув Руденко. — Просто камінь, що шукає себе. Тільки й того.

Ūdensvīrs схилив голову:

— Все ж таки — дурень, хоча й сміливий. Ти смієшся, бо не знаєш. Але це — правильно. Сміх не дає втратити форму. Ти можеш бути корисний.

Марта підійшла ближче:

— То де шукати той Камінь?

Постать змінилась. Вода зібралася в оберемки хвиль, які стали... картою. Світла лінія простягалась від опери — до Пардаугави, за міст, туди, де спокійний парк ховає одинокий валун серед дерев.

— Камінь там. Він чекає. Та якщо ви не ті... він обере не вас. І не баріться, бо він вже починає каламутити потоки простору і часу.

- Хто він?

Вода почала згортатися.

Ūdensvīrs востаннє звернувся до них:

— Коли вставите камінь — не чекайте подяки. Бо відповідь — це завжди нове запитання.

І — зник разом із печерою.

Вони знову опинилися біля фонтану. Вода текла, як і раніше. Все виглядало буденно.

— Ну все як завжди: загадково, моторошно і незрозуміло. — зітхнув Руденко.

Олексій повернувся до Інесси.

— Камінь у парку. Це далеко?

— Пішки хвилин двадцять.

Руденко зітхнув.

— Як же хочеться, щоб хоч один артефакт лежав десь у МакДональдсі.

Парк у Пардаугаві. Ніч.

Повітря в цьому районі було трохи інше. Парк зустрів героїв шепотом дерев і хрустом гравію під ногами. У самій глибині, серед дерев вони побачили одинокий валун, темний, схожий на заблукалий уламок іншого світу.

Інесса вказала на нього:

— Його не знайти на карті. Його не помітити, навіть якщо знати, що шукати. Хоча поруч проходить доріжка — люди дивляться крізь нього і не бачать. Тільки Уден може змусити його проявитися у нашій реальності.

— Типовий камінь зі скромним бажанням стати непомітним, — пробурмотів Руденко.

Вони підійшли ближче. Камінь був шершавий з одного боку, і — відполірований з іншого, ніби його торкались водою і вогнем водночас.

Марта зупинилась і торкнулася браслета.

— Я щось відчуваю... Він перевіряє.

— Він обирає, — додала Інесса. — Але не “кращого”. Не “найсильнішого”. Він шукає того, хто резонує.

Олексій подивився на камінь і зробив крок уперед.

— Якщо що — тримай меч напоготові, Данило.

— Смішно, — пробурмотів Руденко. — Камінь проти меча. Це вже майже дитяча байка.

Він також підійшов до валуна. Став навпроти. На секунду — ніч завмерла. Потім… камінь засяяв із середини. Не яскраво — ніжно. І з нього вилетіла невелика сферична форма, яка пролетіла повз Олексія і м’яко впала на долоню Данили.

— Ну от. А ти боявся, — усміхнулась Марта.

Камінь був чорний. В середині нього мерехтіли ледь помітні світлові візерунки — наче мініатюрні зірки на нічному небі.

— Данило, витягай кортик. Готовий?

— Я завжди готовий, особливо коли не знаю до чого, — зітхнув Руденко і повільно наблизив камінь до кортику, в якому з’явився отвір у руків’ї.

Камінь “впав” у кортик сам, без зусиль, і одразу пролунав дзвін, глибокий, як церковний в тумані. Руденко тримав колишній меч в руках — і відчув, що він… більше не протестує. Навпаки — він став тихим.

— Ну, вітаю. Тепер у тебе не просто проклятий ніж, а ще й із вставкою з міжвимірної реальності, — сказав Олексій.