Глава 3. Латвія ч.1

Домський собор, Рига

Темна тиша розкололася звуком органу. Він розрізав простір, як промінь хмари, а потім розгорнувся у справжній шторм звуків, наче хтось намагався вигнати демонів.

Високо під стелею, у технічному приміщенні, що межує з металевими трубами, розгорнувся прохід, викреслений з реальності чарівним пензлем.

— Ого… — Данило озирнувся. — У нас новий рекорд по ефектності виходу. Хоч би раз нас кудись телепортували на м’яке.

— Це ще добре, що не посеред служби, —Марта спробувала перекричати звуки музики.

Олексій зупинився біля гвинтових сходів і подивився вниз, звідки гули хвилі органної какофонії.

— До речі, поки не зустрілися з нашою новою знайомою, я нагадаю, що Інесса — не зовсім типова людина.

— Ну, це вже нікого не дивує, — кинув Руденко. — Я тепер у кожному перехожому бачу або фейрі, або артефакт. Або й те, й інше.

Олексій усміхнувся краєчком губ:

— Вона – вундеркінд. Коли їй було п’ять, вона самостійно вирахувала золотий перетин. У сім — розв’язала рівняння Шварцшильда. І Кера.

— Чекай… — Данило зупинився. — У сім?!

— Дівчинку помітили, пішли розмови. Батьки – колишні науковці – перелякались зайвої уваги. Забрали її до хутору в глухому лісі, де продовжили навчання дівчинки самостійно. Думали, так сховатися від спецслужб. Але коли їй виповнилося 13, їх знайшли. І тоді Інесса втекла. Стрімголов, не озираючись, із погонею по п’ятах. Нажахана дівчинка натрапила в лісі на кам’яне коло.

— І? — тихо спитала Марта.

— І фейрі врятували її. Але залишити не змогли. Вона — людина. Просто… дуже особлива. Тому тепер вона живе ніби між світами. Ховається. Офіційно вона – квіткарка. І, до речі, її квіткова крамниця називається "Золотий перетин".

— Символічно, і вона нам потрібна… — почала Марта.

— Бо тільки вона в Латвії знає де знайти того хто вміє “чути” нестабільність вузла.

Руденко знизав плечима.

— От і чудово. Геніальна флористка. Сподіваюсь, що кава в неї добра. І годувати буде не лише солодощами. — шлунок Руденко забурчав на згоду.

— Тобі тільки б поїсти — розсміялася Марта.

Зустріч унизу

Вони спустилися в гулкий простір собору. Мелодія органу вже почала розсипатися на фрагменти. На лаві неподалік від головного проходу сиділа жінка в чорному плащі з мережевим коміром, схрестивши ноги і тримаючи в руках незвичну квітку. Вона трохи похитувала нею в такт музиці, ніби диригувала.

Інесса навіть не озирнулась. Вона покрутила стебло у пальцях і сказала:

— Він грає третю фугу Баха. Не в тональності. Але з дивовижним Его.

Руденко підійшов ближче.

— А ви завжди слухаєте музику на повну гучність у таких драматичних місцях?

Інесса підняла погляд. Її очі блищали, як чорний кварц на сонці.

— Лише коли чекаю на гостей із іншого боку дзеркала.

Звуки органу остаточно стихлі і раптово в тиші собору шлунок Руденка видав нові рулади, цього разу з особливою театральністю.

Марта пирснула зі сміху.

— В тебе виходить не гірше за орган.

Інесса посміхнулась ледь-ледь.

— Ільвар, як завжди, пригощає марципанами, кавою і поезією. Три речі, які не мають нічого спільного з ситим шлунком справжнього чоловіка.

Руденко розвів руками.

— То ви розумієте мою біду.

— Розумію. — Інесса встала, плавно, ніби була створена з музики. Квітка в її руці кудись зникла. — Пішли. Тут неподалік є унікальне місце - Rozengrāls найстаріше кафе Риги, де готують страви за рецептами середньовіччя. Вони стверджують, що якщо з’їсти їх кашу, то кілька днів не відчуватимеш голоду.

Олексій обережно ковзнув поглядом по її силуету, а Марта йому швидко шепнула:

— Не палися. Вона ще оцінює, кого з вас дражнити першим.

Руденко задоволено потер руки.

— Сподіваюсь, у них є нормальний борщ із галушками.

— Борщ у латвійському кафе? — здивувалася Інесса. — Дивно. Хоча я бачила тут і каву з оселедцем.

— Я згоден на все, — відповів Данило. — Навіть на каву з філософією, аби вже нормально поїсти.

Інесса кивнула, подала Марті руку:

— Йдемо. Я покажу вам справжню Ригу. Не ту, що на листівках. Ту, де тротуар пропитаний історіями.

Вона повела їх через боковий вихід із собору. Простір за ним виявився вже інший: старі вулиці, підсвічені жовтими ліхтарями, і тиха ніч, яка, здавалося, чекала саме на них.

Кілька поворотів звивистими вуличками Старої Риги, і вони зупинилися перед дуже старою вивіскою. Дерев’яні двері оббитті залізом, старовинні бочки, лавка і два входи по обидві боки вулиці.

— О! То тут цілих два кафе з однаковою назвою! — Руденко потягнув носом пахощі що вирували навколо.

— Ні кафе одне. Ходімо, ви все побачити самі.

Інесса штовхнула важкі двері і перша почала спускатися дерев’яними сходами у темряву залу. Всередині кафе вражало. Середньовічні величезні дерев’яні столи із стільцями-кріслами тієї ж епохи. Но полицях старий посуд. Всюди розставлені свічки, з балок звисають пучки сушеної зелені. Офіціанти вдягнені у середньовічний одяг снували між столами і зникали у підземному переході. Руденко пішов вслід, інші за ним. Звилястий вузький прохід із полицями по боках вивів їх до іншої зали, схожої на попередню за стилем.